Борис Левандовський - Бабай

— Та ні, нічого, — знизав плечима Назар, наче йому було байдуже. — Адже так треба. Щоб… Щоб.

— Ти розумний хлопчик, — тихо сказала Валерія.

Вона справді була стривожена, і бачити її такою Назарові було набагато приємніше, тому що тепер, мабуть, вона була щирою — у глибині душі він на це сподівався.

— Я рада, що ти теж розумієш. А що стосується… Я поки ще не знаю, як діяти. Але щось обов’язково придумаю.

— Тому сказала татку, що поїдеш на роботу тільки після обіду?

— Так. Може, — вимовила вона, ніби міркуючи вголос, — може, натякнути твоєму батькові, що я помітила в нашого… гостя… грибок? Чи… ні, не піде. Господи, нащо він звалився на нашу голову! Добре, — вона ласкаво погладила Назара по щоці з висипкою, так, що йому стало лоскітно, — йди до себе. Точніше, до нашої кімнати. Мені треба прибрати тут. І подумати.

Самотнє бурмотіння телевізора у кімнаті батьків і відчинені балконні двері означали, що чоловіки вийшли подихати свіжим вечірнім повітрям. Судячи з голосів, їхня бесіда протікала в дусі двох старих приятелів, яким є про що поговорити і що згадати, — гостю треба було віддати належне: в умінні видавати чорне за біле і навпаки він перевершив навіть Валерію.

Скориставшись ситуацією, Назар повернувся в коридор і прокрався до дитячої. Усе мало тривати не більше хвилини.

Якщо в нього і встигла проскочити думка, що він збирається вчинити зле, то вона зовсім зникла через годину, коли, готуючись до сну, він зіштовхнувся у ванній із дядьком Артуром, який безшумно виник за його спиною. Назар ладен був закластися, що той учинив це зумисне, щоб його налякати.

— Бери приклад зі своєї мамусі, мучачо, і ми чудово поладнаємо, — промуркотів він так, щоб їх ніхто не почув. Як завжди, посміхаючись.

Назар збирався протиснутися між стіною і гостем до дверей, але той його затримав, міцно схопивши за руку трохи вище ліктя.

— Я не розчув твоєї відповіді.

Спроба вирватися призвела до того, що Назар ледь не скрикнув від болю — пальці чоловіка стисли руку ще сильніше. Набагато. Назар відчув — ще секунда, і він не витримає. Певно, старий батьків приятель зрозумів це теж із його обличчя, тому що злегка послабив хватку. Однак його голос анітрішки не змінився:

— Ну що, аміго, ми подружимося? Що скажеш?

Місце над ліктем зовсім затерпло, викликаючи напад запаморочливої нудоти.

— Так… — вичавив Назар. Перед очима вже кружляли в дикому танці чорні цятки. Дядько Артур задоволено цмокнув язиком, розтиснув пальці і безцеремонно виставив його за поріг. За кілька хвилин рука моторошно вибухнула ритмічно пульсуючим болем, а на ранок обіцяв визріти дебелий синець.

У дитячій Назар знову прислухався, щоб його випадково хтось не застав на забороненій зоні. Не хотілося нарватися на нові неприємності — сьогодні їх і так вистачало. Однак не втримався і зазирнув до сумки, щоб ще раз глянути на пістолет.

Потім дістав із шухляди столу ножиці і знищив «Сторожа».

— На добраніч… мучачо.

Коли батьки нарешті загасили світло і вклалися спати, Назар здивувався тому, як, виявляється, легко звикнути до чогось нового і важко повернутися до нещодавно звичного укладу — навіть якщо це стосується лише питання окремої спальні.

Перші ночі після переїзду йому дуже бракувало чути в темряві близький подих батьків, до заспокійливого і затишного звучання якого він звик за роки, прожиті в колишній квартирі. А тепер же саме через цю причину він, затиснутий між підлокітниками зсунутих сидіннями крісел (це, виявилося не так уже й незручно, як він очікував), довго перевертався з боку на бік і ніяк не міг утримати постійно вислизаючий сон, щоб понестися на ньому кудись неймовірно далеко, як на казковому драконі, і повернутися тільки вранці. І все це навіть незважаючи на те, що нинішня ніч була першою за останні два тижні, коли йому нічого не загрожувало.

Щоправда, нудотний біль у руці дотепер не давав про себе забути, а послання безіменного хлопчика, як і раніше, збурювало думки Може, він так само зараз крутиться в ліжку в темній палаті психіатричної лікарні… І уявляє того, хто якось знайде його сховок. Уявляє Назара. Оточений справжніми божевільними, неспроможний нічого довести, із тягарем ненависті власних батьків за злочин, якого не робив. Існує лише найтонша рятівна ниточка з кимось, хто почує його голос, про кого він не знає нічого й у той же час знає так багато. І надія.

Зрештою, Назарове безсоння мало ще одну