Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

голе чорне дерево. Воно не схоже на інші дерева, котрі Марко малює у своїх численних блокнотах, — на його гілках мерехтять білі свічки, а навколо головного малюнка під кількома різними кутами детально зображене хитросплетіння гілок.

— Це Дерево Бажань, — пояснює Ізобель. — Новинка.

— Сам знаю, що новинка, — уриває дівчину Марко. — Чому ти не розповіла мені?

— Не мала часу написати, — виправдовується віщунка. — До того ж я не знала, чи це ти створив його власноруч. Здається дуже схожим на твої творіння. Нові бажання додаються чарівним чином — потрібно запалити свічки від тих, що вже горять, і почепити їх на гілки. Старі бажання розпалюють нові.

— Це її, — лише й каже Марко та забирає назад записник.

— Чому ти такий упевнений? — питає Ізобель.

Марко мовчить, роздивляючись картинку. Його засмучує, що, малюючи поспіхом, він не зміг передати справжню красу.

— Відчуваю, — каже він зрештою. — Це схоже на передчуття грози, коли щось невидиме висить у повітрі. Відчув це, щойно зайшов до шатра, і чим ближче до Дерева, тим сильніше відчуття. Я не впевнений, що випадкова людина теж матиме якісь передчуття.

— Гадаєш, вона теж відчуває речі, зроблені тобою? — питає дівчина.

Марко ніколи раніше не думав про це, але, схоже, що так і є. Ця думка дає дивну втіху. Але Ізобель він лише кидає:

— Не знаю.

Дівчина знову поправляє вуаль, що сповзла на обличчя.

— Що ж, — зауважує вона, — тепер ти знаєш про Дерево й можеш робити з ним що завгодно.

— Не вийде, — заперечує Марко. — Я не можу скористатися тим, що зробила вона, заради власної вигоди. Суперники мусять тримати дистанцію. Якби ми грали в шахи, я не міг би просто скинути з дошки її фігури. Я можу лише зробити хід у відповідь на її.

— Але тоді гра не матиме кінця, — замислюється Ізобель. — Хіба можна оголосити мат циркові? Безглуздя якесь.

— Це не зовсім шахи, — каже Марко, намагаючись пояснити те, що врешті-решт сам почав розуміти, хоча поки що не в змозі правильно сформулювати. Він кидає швидкий погляд на стіл, де кілька карт лежать догори зображенням, і одна з них привертає його увагу. — Ось на що це схоже, — вигукує хлопець, показуючи на жінку з терезами й мечем. Нижче від її ніг написано La Justice. Справедливість. — Це наче терези. Одна шалька моя, а друга — її.

Між картами на столі з’являються сріблясті терези. Обидві шальки врівноважені пригорщами діамантів, що виблискують У сяйві свічок.

— То завдання — схилити чашу на свій бік? — здогадується Ізобель.

Марко киває, гортаючи сторінки свого записника. Він постійно повертається до аркуша з деревом.

— Але якщо кожен із вас і надалі докладатиме щось на свою шальку, вага збільшуватиметься після кожного ходу, — розмірковує Ізобель, дивлячись, як легенько хитаються терези. — А раптом усе зруйнується?

— Думаю, що це не зовсім точне порівняння, — зізнається Марко, і терези зникають.

Ізобель далі дивиться на порожнє місце та хмурить лоба.

— Як довго це триватиме? — питає вона.

— І гадки не маю, — відповідає Марко. — Ти хочеш піти? — додає він, переводячи погляд на дівчину, і сам не знає, що хоче почути від неї.

— Ні, — заперечує Ізобель. — Я... я не хочу йти. Мені тут насправді подобається. Але я теж хотіла б зрозуміти. Може, якщо я краще розумітиму, з мене буде більше користі.

— Ти й так корисна, — запевняє Марко. — Імовірно, єдина моя перевага в тому, що вона не знає, хто я. Вона може реагувати лише на зміни в цирку, а в мене є ти, щоб спостерігати за нею.

— Але я не бачу від неї жодної реакції, — заперечує Ізобель. — Вона все тримає в собі. Читає більше, ніж будь-хто зі знайомих мені людей. Малюки Мюрреїв обожнюють її. Та й до мене вона дуже добра. Я ніколи не бачила, щоб вона вдавалася до чогось надзвичайного поза сценою. Ти кажеш, що вона робить хід, але я не бачу, аби вона взагалі до чогось удавалася. Звідки ти знаєш, що це дерево не робота Ітана Барріса?

— Містер Барріс створює вражаючі механізми, але це не його рук справа. Хоча вона попрацювала з його Каруселлю, у цьому я впевнений. Сумніваюся, що навіть такий талановитий інженер, як містер Барріс, може змусити дерев’яного грифона дихати. І хай навіть на Дереві немає листя, воно живе й росте корінням із землі.

Марко знову зосереджується на малюнку, погладжуючи обриси дерева пучками пальців.

— Ти загадав бажання? — тихо питає Ізобель.

Хлопець згортає записник і не відповідає.

— Вона досі виступає в першій чверті години? — цікавиться