Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

Селія кидає погляд на всипані зірками небеса й спостерігає, як зникає за хмарою місяць, а потім знову зосереджується на дівчинці.

— Ти часто бачиш у зірках різні речі? — питає вона.

— Лише іноді, — зізнається дівчинка. — А Бамбас бачить усілякі штуки в людях.

Селія повертається до Прибамбаса, котрий запихається политим карамеллю попкорном.

— Ти бачиш різні речі в людях? — питає вона.

— Чяшом, — погоджується малий із напханим ротом.

— І на що схожі ці речі? — наполягає Селія.

Прибамбас знизує плечима.

— Дивлюся на когось і бачу, де він був, — пояснює він, — що робив.

Малий засипає до рота чергову жменю попкорну.

— Цікаво, — каже Селія. Двійнята й раніше розповідали їй купу дивних речей, але все це скидалося на дитячі вигадки. — А можеш побачити щось у мені? — питає дівчина Прибамбаса.

Жуючи попкорн, хлопчик скошує на неї очі.

— Кімнати пахнуть пудрою й старим одягом, — каже він. — Пані, яка весь час плаче. Дядько-привид у сорочці з рюшками. Він постійно ходить за тобою і...

Раптом Прибамбас замовкає й насуплюється.

— Ти змусила все зникнути, — ображено каже він. — Тепер нічого немає. Як ти це зробила?

— Деякі речі тобі не можна бачити, — каже Селія.

Прибамбас копилить нижню губу від образи, але одразу забуває про неї, підносячи до рота наступну жменю попкорну.

Селія переводить погляд з дітей на подвір’я. Там, біля наметів, палахкотить вогнище, відбиваючи на смугастій тканині танцівливі тіні.

Вогнище ніколи не згасає. Полум’я ніколи не слабшає.

Воно не зникає навіть тоді, коли цирк переїжджає. Просто рухається з ними від одного місця до іншого. Упродовж усіх подорожей поїздом жевріє собі, безпечно заховане до залізного казанка.

Вогонь палає від самісінької церемонії запалювання, що відбулася в ніч відкриття.

І з тої миті, щойно зайнялося полум’я, — Селія впевнена в цьому — закрутилися якісь коліщатка, зрушила якась сила, що впливає на весь цирк і на всіх його мешканців.

Навіть на новонароджену двійню.

Прибамбас народився за кілька хвилин до півночі, наприкінці дня, що минав. Крихітка з’явилася слідом, коли новий день лише починався.

— Крихітко, — каже Селія, переводячи погляд на дівчинку, котра бавилася з манжетою її жакета. — Я хочу, щоб ти розповідала мені про ті речі, які ти побачиш у зірках і які здадуться тобі важливими, розумієш?

Дівчинка урочисто киває, вихнувши хмарою рудого волосся. Тоді горнеться до Селії та з надзвичайно серйозним поглядом запитує:

— Можна мені карамельне яблуко?

— У мене закінчився попкорн, — жалібно скиглить Прибамбас, простягуючи порожній пакетик.

Селія забирає в нього пакет і просто на очах у дітей складає кілька разів, поки той не зникає геть. Малі плескають, і Прибамбасові руки більше не липкі від карамелі, хоча він цього навіть не помічає. Поки хлопчик намагається вгадати, куди дівся пакетик від попкорну, а Крихітка задумливо розглядає небо, Селія уважно дивиться на дітей.

Це погана ідея. Вона знає, що це погана ідея, але краще тримати двійнят поблизу й уважно спостерігати за ними, особливо зважаючи на обставини та їхній безсумнівний дар.

— Гей, ви двоє, хочете навчитися це робити? — запитує Селія.

Прибамбас одразу киває з таким завзяттям, що капелюх сповзає на очі. Крихітка вагається, але теж киває.

— Тоді, коли станете трохи старшими, я вас навчу, але це буде нашим секретом, — обіцяє Селія. — Ви вмієте зберігати таємниці?

Діти одночасно кивають. Прибамбас уже поправив свого капелюха.

Селія повертається на подвір’я, і діти радісно біжать слідом.

Париж, травень 1891

Коли завіса зі скляних намистин розсувається зі звуком, що нагадує шурхіт дощу, до кімнати віщунки заходить Марко, тож Ізобель поспіхом відкидає з обличчя вуаль — неймовірно тонкий чорний шовк, що серпанком огортає дівочу голову.

— Що ти тут робиш? — цікавиться вона.

— Чому ти не розповіла мені про це? — Хлопець ігнорує її запитання й простягає розгорнутий записник. У мінливому світлі Ізобель упізнає