Юрко Вовк - Пам’ять крові

Альдара звів погляд на Іларіона і додав:

– І ще він сказав: «Ларко – мій товариш. І мій ворог…»

– Уже ні, – похитав головою Іларіон. – Знаєте, пане Альдара, я думаю, що Левон розповів вам про всі ці злочини не тому, що хотів тим самим, ніби посповідавшись, полегшити власні душевні страждання. Він сподівався, що, прочитавши вашу книгу, люди зроблять висновки з тієї трагедії. І навчаться якось протистояти тим, хто хоче, аби ми вбивали один одного…

Хорхе Альдара дивився вслід Іларіону Ткачуку і думав про те, що ті двоє таких різних старих чоловіків, Левон і Ларко, таки дали шанс народам своїх далеких історичних батьківщин зробити висновки з їхньої війни у війні, аби врешті досягнути порозуміння. Та чи скористаються цим шансом їхні нащадки…

Літо знову видалось спекотним. З кожним роком нового тисячоліття літні місяці ставали дедалі гарячішими. Глобальне потепління на планеті, спричинене надмірними викидами в атмосферу продуктів людської життєдіяльності, все більше давалося взнаки.

В українсько-польсько-литовському батальйоні, який перебував на чергових польових навчаннях у центрально-східній частині Польщі, нещодавно закінчилась ротація, і вояки з трьох сусідніх країн ще тільки знайомились і приглядались один до одного. Попереду їх чекав визначений контрактом термін спільної служби в цьому унікальному підрозділі.

На сьогодні навчання закінчились, і два молодих офіцери, Іларіон Ткачук і Левон Красніцький, відділившись від гурту, попрямували в бік річки, від якої тягнуло прохолодою. Вони були майже однакового зросту та віку і навіть чимось схожими на обличчях. Однак темно-русявий міцної статури офіцер з відзнаками капітана української армії нагадував важкоатлета, натомість світловолосий польський поручник був худорлявим і гінким, мов лоза.

Молоді офіцери спустились з пологого берега річки і, вибравши сухе місце, всілись біля води.

– Давно хотів подивитись на Буг, – мовив капітан, витираючи спітніле чоло, – яким він є ближче до Вісли. Бо в нас він неширокий, та ще й, кажуть, міліє з кожним роком.

– А ти що, Лареку, народився, може, десь біля вашого Бугу? – приязно запитав поручник. – З такою теплотою про цю річку говориш…

– Ні, – усміхнувся Іларіон Ткачук, – народився я в Луцьку, але вся татова родина з-під Устилуга, містечка біля Бугу.

– Справді? – чомусь зрадів Левон Красніцький. – Мій тато теж звідти родом. Село Стежиничі, може, знаєш. Я навіть там був один раз, ще малим.

Іларіон здивовано хитнув головою:

– Отакої! Недарма кажуть, що світ тісний. Мій батько народився на сусідньому хуторі, але до інституту після війни жив у Стежиничах…

– Ну, то давай п’ятірню, земляче, – простягнув до Іларіона правицю Левон. – Світ і справді тісний.

Він усміхнено глянув на свого колегу і продовжив:

– Мій дід, якого я теж бачив лише раз отоді в Стежиничах, пройшов усю Другу світову війну на фронтах, і ні разу не був поранений. Уявляєш?

– Напевно, справним вояком був твій дід, Левоне, – і собі усміхнувся Іларіон. – Мої діди не воювали, а ось батьків дядько Іларіон, Ларко, на честь якого мене й назвали, був чотовим в УПА. Дивом вижив, згодом потрапив до Канади. Минулого року помер у Вінніпезі…

Левон Красніцький подивився на Іларіона Ткачука з виразом безмежного здивування на обличчі.

– Такого не може бути, – після паузи тихо мовив він. – Ти родич того Ларка Ткачука, про якого тато розповідав, що він був другом дитинства його дядька.

Левон поспіхом вийняв з планшета невелику книжку і подав її Іларіону. На обкладинці польською мовою було написано: «Війна у війні».

– У родині мого батька здавна існує традиція, що одного з онуків називають на честь батькового діда. Тому в родині багато Левонів. Той дядько мого тата теж Левон Красніцький…

Він якусь хвилю помовчав, зосереджено щось обдумуючи, а за тим мовив:

– Ти мусиш знати про те українсько-польське протистояння під час Другої світової. Наші з тобою родичі були, так би мовити, в епіцентрі цієї братовбивчої бійні. Той наш Левон був в Армії Крайовій, ваш Ларко – в Українській Повстанській Армії. Сталін і Гітлер звели лобами ці два визвольних рухи, керуючись своїми агресорськими інтересами. А наші предки, мимовільні виконавці їхніх зловісних намірів, знищували одні одних…

– То так, – погодився Іларіон, гортаючи книжку, яку дав йому колега. – Для кожного з наших народів учасники їхніх визвольних рухів – герої, які боролись проти окупантів. Але ті, хто і сьогодні намагається диктувати нам свою волю, хочуть, аби в наших спогадах про ті часи переважала тема спровокованого ними братовбивства. Бо знову, як і тоді, хочуть посварити нас задля власного зиску…

– Візьми, – поклав Левон правицю на Іларіонову руку, e якій той тримав книгу. – Тобі варто прочитати цю сповідь убивці мимоволі. Вона наштовхує на роздуми про сьогодення.

– Знаєш, – продовжив Левон, відкрито дивлячись у вічі Іларіону, –