Юрко Вовк - Пам’ять крові

не було й хутора Війтова Воля. Та була велика родина, були сестри і брат, їхні діти та онуки. І була незалежна Україна – ще слабка і напівсовєцька, зі збіднілим населенням, яке, аби вижити, «човникувало» в сусідні країни, найперше Польщу, продавало все, що тільки можна було, аби залатати сімейні бюджетні діри, спричинені безробіттям. Але вона була! І з нею воскресла мрія, за здійснення якої боролись такі, як Ларко і Анна та їхні побратими.

Одного дня вони поїхали у Володимир на старенькому «бобику» Красніцького. Він уже давно був на пенсії, його єдиний син, який перебрався жити до Польщі, нещодавно подарував дідові онука, якого назвали Левоном. «На честь прадіда назвали, – випереджуючи можливе запитання Іларіона, сказав Адам тоді ж, коли й дізнався про цю приємну новину. – Така в нас родинна традиція». Про молодшого брата він не згадав при Іларіонові й Анні жодного разу.

У Володимирі вони заїхали до бабусі, у якої під час війни переховувались Ткачуки і Оксана з дітьми, і яка тепер жила тут у сина. Старенька Гафія, котра попри поважні літа була ще бадьорою, впізнала і Ларка, і Анну.

– А то хто? – раптом спохмурніла бабуся Гафія, дивлячись на Адама якимось недобрим поглядом.

– То син наших колишніх сусідів на хуторі, Адам Красніцький, – нічого не підозрюючи, мовив Іларіон.

– Геть з мого двору, вбивце! – зайшлась раптом здавленим зойком бабуся, тицяючи в Адама скарлюченим старечим пальцем. – То ти мордував у Стежиничах і Мирівці безневинних людей. Ті, хто врятувався, розказували про того молодшого Красніцького. Як тебе ще земля носить? Геть!

Адам враз пополотнів і, не мовивши ні слова, повернувся та пішов до хвіртки.

– То не Левон, бабцю, – обійнявши стареньку за плечі, почала заспокоювати її Анна. – То його старший брат Адам, він всю війну в совєцькій армії воював.

– Не Левон? – розгублено запитала бабуся Гафія. – А схожий на того… зарізяку. Тільки шо постарів бардзо…

Іларіон побіг за Адамом перепрошувати. Той, махнувши рукою, гірко кинув:

– Та якби то перший раз! Видно, скільки ще буду жити, стільки таке й чутиму тут про Левона.

Він вийняв з кишені хустинку, витер сльози і тихо мовив:

– Що ти наробив, брате…

Уже геть зморений, Іларіон сидів за столом, тримаючи в руці останнього листа з Волині, написаного донькою Катрусі Марійкою. У нім вона повідомляла, що мама відійшла у вічність і що поховали її у Стежиничах поряд з дідом і бабою. Писала, що знову їде до Польщі на заробітки, бо чоловік спився, а двом дітям-підліткам ще треба дати освіту. «Що ми б робили без тої Польщі», – написала Марійка в кінці абзацу.

Іларіон відчув, як зрадливо стиснулось і враз забухкало серце. Він узяв пігулку, яка була під рукою, і поклав її під язика. «Що ми б робили без тої Польщі», – знову потрапив йому на очі той рядок з недавнього листа племінниці. «Миритись, помагати одне одному, прощати – от що треба робити тепер полякам і українцям, – думав Іларіон. – Як я простив Левону, як його батько поміг вижити моїй родині – те нам зараз потрібно. Поки нас знову не нацькували один на одного…»

Анна не відпустила Ларка до Нью-Йорка самого. Після того нічного нападу вона побоювалась за здоров’я чоловіка, і таки переконала його, що варто поїхати разом. Зрештою вона теж була причетна до того, про що розповідав Левон Красніцький у тій книзі.

У великій залі арт-центру, заповненій людьми, вони змогли знайти вільні місця лише на останніх рядах розставлених півколом стільців. У центрі, за великим столом з мікрофоном, сидів середнього віку чоловік і перешіптувався з ведучою. То і був Хорхе Альдара.

У своєму виступі Альдара говорив більше не про саму книжку, а про її головного героя, Левона Красніцького. Він говорив про те, що кілька місяців поспіль спілкуючись з цим чоловіком, зміг усвідомити, чому той вирішив розповісти про свої злочини. На думку журналіста, Левон Красніцький усе своє повоєнне життя прагнув спокути за свої гріхи, аби полегшити власні душевні страждання. І не вбачав іншого вибору, окрім того, який він врешті зробив.

Та Іларіон був іншої думки про рішення Левона.

За автографом до Хорхе Альдари Іларіон підійшов останнім. Подаючи йому книжку, він попросив:

– Будь ласка, підпишіть так: «Ларкові, товаришу дитинства героя цієї книги».

Рука Альдари завмерла над сторінкою, і він звів здивований погляд на старого чоловіка, який стояв поруч.

– То ви… Ларко?

– Левон згадував про мене, – стверджувально мовив Іларіон. – Він не міг не згадати…

– Так, – підтвердив Хорхе Альдара, зацікавлено розглядаючи свого співрозмовника. – Перед самою смертю він сказав…

Журналіст вийняв з кишені записну книжку, і, перегорнувши кілька сторінок, прочитав: «Кров моїх жертв таки покарала мене. Як і заповідав Ларко».