Рімантас Кміт - Хроніки Південного

і мені. Корочє, він настільки справжній, як я й казав — ми до такого не звикли. Та є одна річ: мені здається, для того щоб казати те, що думаєш, і бути собою, треба бути страшенно зрілим, знати, чого хочеш від життя, що можеш, а чого ні, і треба мати самовпевненість.

Та коли ти втрапляєш кудись уперше, звідки візьметься та самовпевненість… З першого погляду здавалось, що бути таким простим — зовсім просто, а насправді — ніфіга. Треба бути страшенно крутим, щоб могти говорити правду. Я вважаю, що той Мишкін — справжній молодець, спочатку він бабок не мав, у справах не тямив, та, по суті, він все розумів правильно, і всі почали йому вірити. Я тепер почуваюсь схоже — грошей нема, а дівчина є, і мені здається, що багато витрат тут не потрібно.

Однак найбільший прикол, коли я читав цю книгу, якби це сказати: читаю-читаю, і тут бах — починається кіно. Серйозно, таке почуття, що вже не читаю, навіть не відчуваю, як гортаю сторінки, просто дивлюсь кіно. Здається, що сиджу на лавці поруч з тим Мишкіним, усе чую і все бачу. Я зовсім загубився у часі, начебто відключився від реального життя. Там, у тому XIX столітті, було дуже класно. Я серйозно. «А пам’ятаєш, Моніко, як вони там сиділи на лавці і з’ясовували, хто кого кохає по-справжньому, а хто — з жалю». «Пам’ятаю», — відповідає Моніка, і ми одне за одним починаємо розкручувати тему про те, котру той Мишкін кохає більше? Імовірно, обох, але по-різному? Може, й інакше, але котру більш правдиво або сильніше? Він, мабуть, Настю пошкодував, але шкода було й Аглаї. Можливо, кохав усіх однаково — зі всієї сили. Він не може інакше — кохати одну більше, а іншу менше. Для нього всі люди добрі, але нещасні. А може, він жодної не кохав, якщо всіх — однаково? Може, й не однаково, одну кохав як жінку, а другу — як наївне дівча? Або сам кохав не як чоловік, а як дитина або як мученик.

Та добре, уже досить цього дослідження. Усе це — фігня. Коли б ти повернувся і отримав афігєнний спадок, тоді можна розводити соплі, крутити навкруги пальця і філософствувати про це. Моніка вважає, що гроші — не головне. Та звичайно, коли їх не бракує, тоді ясно — це неважливо. Тільки чому вона планує вступати в університет на юридичний? Так любить правду? Кому б не сподобалося, коли за всі правові роз’яснення потрібно платити. Однак я змовчав. Нема чого весь час тут, мов тому Тадасу Блінді чи Робін Гуду, своєю правдою махати. Я про це все мовчав і говорив, що з тим коханням Мишкіна можна голову собі скрутити, а я не хочу її скрутити, бо мені й так добре.

— Чому тобі добре? — запитує Моніка.

— Бо я кохаю просто так, а не із жалості.

— Невже? А кого ти кохаєш?

— Мабуть, Достоєвського… Та ясно, що тебе.

Я більше не мав що додати. Та й не треба було. Я так вважав. А Моніка зовсім прифігіла від тої історії. Ще більше, ніж від італійської піци.

— А ти здібний, — сказала вона.

Здібний? У якому розумінні? Однак вона багато не пояснює.

— Здібний, якщо здатний так глибоко зануритися в книжку, що не можеш від неї відірватися. Достоєвський тебе переносить до XIX століття, а Мачерніс — на село до баби.

— Там теж те саме XIX століття, тільки живуть самі мужики.

— Мабуть, ти у минулому житті жив у XIX столітті.

— Можливо, — кажу, не бажаючи знову влазити у тупикові роздуми та філософствування. — А щодо читання, то тут нічого не потрібно вміти. Читаєш. А воно тебе підхоплює і відносить.

Проте Моніка сама до себе усміхається і нічого не каже, десь так: не все тут так просто. Мені кортіло дізнатися, про що вона міркує, усміхаючись і обійнявши мене, та зовсім не хотілося від неї відриватися. Хоча дивно, що такі історії їй більш до вподоби ніж, скажімо, перемога у конкурсі на найкращого учня. А я мусив взяти участь — я ж про це своїй матері наплів. Однак все робив на розслабоні. У тому, що я переможу в нашій школі, питань не було, але в місті перемогти важче. Утім, я вмію танцювати, заримую їм різні байки, частушок наламаю. Чи щось більше треба? Ось я і взяв друге місце. Однак Моніці від цього ні холодно, ні жарко. Для неї книги, що я прочитав, цікавіші.

Ми з нею гуляли, рухалися, не могли ніяк заспокоїтися, ніби хтось гнав нас. Ходили алеями, парками, набережною. Пішли подивитися на «Золотого хлопчика», та особливо нема на що дивитися, тоді ідемо до озера Талша, змучились, треба відпочити. Спочатку той відпочинок відбувався гладко. Вона навіть не ламалась, як ті наші однокласниці за шафою. Я б сказав більше — її рухи були не від себе, а до себе. Проте не хотілось тиснути на неї. Якщо почнеш тиснути, всі починають кудахкати, мов курки: тобі лише цього треба, тобі лише цього…

Вона для мене не була куркою. Коли я казав, що кохаю, це не був жарт. Думаю, що цього буде замало — один раз сказати. Це найбільше й дістає. Дівка гарна, ти її кохаєш. Але цього не вистачає. Не можеш же сказати: «Чуєш, ти гарна», — та ще додати: «Чи хтось тобі вже казав про це?». Не будеш просто казати «Я тебе кохаю». Треба ще язиком помолоти, треба її переконати іншими словами, хоча ті слова будуть мати найменше значення з усіх можливих. Це майже те саме, як сказати вчительці про вірші Мачерніса: «Тут усе, як у моєму селі». І байдуже, що ти так вважаєш, і нічого більше не можеш висловити, оскільки коли щось тобі подобається по-справжньому, то зазвичай майже втрачаєш мову. А всі очікують, коли ти щось скажеш. Нібито, якщо не маєш що сказати, значить — брешеш. Навіть у книжці «Ім’ям кохання» було написано: «Молодий мужчина має знати, що для сексуального збудження його супутниці життя пестощів, любовних прелюдій та любові, проявленої словами, потрібно набагато більше, ніж йому». Та що ще їй сказати? І та книжка не дає жодних прикладів чи ідей. Сам я нічого мудрого не придумав, тому почав шукати, де б почитати. Окрім різних практичних порад, як заламати діваху, знайшов таку — «Пісню Пісень» — найліпше, що може бути сказано про кохання. Хто б міг подумати, що цю книгу знайду вдома у темно-коричневому збірнику всесвітньої літератури, якого ніхто ніколи не гортає. Це — Старий Заповіт. Що я можу сказати про ту «Пісню Пісень».