Стівен Девід Левітт - Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі

від того, випав йому насправді шанс потрапити до нової школи чи ні. А те, що видається користю від потрапляння до нової школи, насправді не стосується її взагалі. Про що конкретно йдеться? А про те, що учні (та їхні батьки), які вибирають школу в іншому мікрорайоні, зазвичай виявляються насамперед кмітливішими та більш мотивованими на отримання знань. Але, як свідчить статистика, від зміни школи вони не отримують жодних переваг у навчанні.

А чи правда, що ті учні, які лишились у школах своїх мікрорайонів, якимось чином постраждали? Ні: вони і далі складали іспити приблизно на тому самому рівні, що й до того, як відбувся передбачений «витік мізків» до інших шкіл.

Проте була одна група учнів у Чикаго, у яких справді сталася помітна й різка зміна: це були ті, хто перейшов до нових технічних шкіл або професійних училищ. Ці учні вчилися значно краще, ніж їхні однолітки, які залишилися у своєму звичному навчальному середовищі, і отримали значно вищі випускні оцінки, аніж можна було припустити, зважаючи на їхню академічну успішність у тих закладах, де вони навчалися до переходу. Тож чиказька програма справді допомогла невеличкому сегменту учнів побудувати успішну кар’єру, озброївши їх фаховими навичками, бо інакше їм було б значно важче вибитися в люди. Однак не схоже, щоби ця програма зробила когось набагато розумнішим.

Невже ж можливість вибору школи справді не має великого значення? У це не повірить жоден батько, який поважає себе, незважаючи на те, одержимий він опікою власних дітей чи ні. Але ж стривайте: можливо, це тому, що дослідження чиказької програми стосувалося учнів середніх шкіл, мабуть, на час його проведення жереб уже було кинуто? «Надто багато учнів приходять до середньої школи непідготовленими до її вимог, — зазначив нещодавно Річард П. Міллз, керівник департаменту освіти штату Нью-Йорк. — Надто багато учнів приходять до середніх шкіл, уміючи читати, писати й рахувати на рівні початкової школи. Маємо виправляти цю проблему на більш ранніх стадіях»115.

І справді, наукові дослідження підтверджують стурбованість Міллза. Вивчаючи розрив між доходами білих та чорних громадян дорослого віку (добре відомо, що чорношкірі заробляють значно менше), науковці виявили, що цей розрив практично зникає, якщо взяти до уваги екзаменаційні результати за восьмий клас. Іншими словами, розрив у доходах між чорними та білими значною мірою є продуктом розриву у якості освіти чорних та білих, який можна було спостерігати на багато років раніше116. «Зменшення розриву в екзаменаційних оцінках між чорними та білими, — зауважили автори одного дослідження, — зробило би більше для сприяння расовій рівності, ніж будь-яка інша стратегія, що потребує широкої політичної підтримки».

Отже, звідки ж узявся цей результат тестувань чорних і білих? Протягом багатьох років висувалося багато гіпотез: злидні, генетичні властивості, феномен «літнього регресу» (вважається, що чорні більше схильні забувати засвоєний матеріал під час канікул, ніж білі), расова упередженість у ставленні вчителів під час іспитів, а також відмова чорношкірих наслідувати «поведінку білих»117.

У праці «The Economics of ‘Acting White’» молодий гарвардський економіст Роланд Ґ. Фраєр-молодший стверджує, що деякі представники чорношкірої молоді відчувають страшенне небажання займатися певними видами діяльності (наприклад, навчанням, балетом тощо) через те, що їх можуть визнати індивідами, котрі намагаються наслідувати «поведінку білих» (іншими словами, які «стали запроданцями»). У певних громадах тавро запроданця може тягнути за собою види покарання, що охоплюють діапазон від соціального бойкоту до побиття і навіть убивства. На підтвердження Фраєр наводить дитячі спогади Каріма Абдул-Джаббара, відомого на той час під іменем Лью Елсіндор, який, щойно прийшовши до четвертого класу нової школи, виявив, що читає навіть краще за семикласників: «Коли діти про це дізнались, я перетворився на мішень для нападок… Я вперше опинився далеко від домівки, це був мій перший досвід існування в суцільно чорному середовищі, і я збагнув, що мене карають за все те, чого мене навчили раніше і що вважалося правильним. Я отримував відмінні оцінки з усіх предметів, і мене за це ненавиділи; я розмовляв правильною мовою — і мене обзивали бовдуром. Мені довелося навчитися іншої мови хоча би для того, щоб відвести від себе загрозу. Я мав гарні манери, був вихованим маленьким хлопчиком — і заплатив за це власною шкурою»118.

Фраєр є також одним із авторів статті «Аналіз розриву між чорними та білими в результатах тестувань в перші два роки у школі»119. У цій праці було використано новий масив державних статистичних даних, які допомогли реалістично розглянути проблему розриву між чорними та білими. Мабуть, ще цікавішим є те, що ці дані чудово прислужилися до відповіді на запитання, яке бажає поставити кожен батько — і білий, і чорний, і всякий інший: які саме чинники впливають і не впливають на успішність навчання дитини в перші шкільні роки?

Наприкінці 1990-х років Міністерство освіти Сполучених Штатів вдалося до реалізації монументального проекту під назвою «Багаторічне дослідження раннього дитинства». Це дослідження мало визначити академічний прогрес більше двадцяти тисяч дітей, починаючи з дитячого садка і до п’ятого класу включно. Об’єктів для дослідження вибрали з усієї країни, щоби вони відображали точний представницький підбір американських школярів.

У «Багаторічному дослідженні раннього дитинства» визначалась академічна успішність учнів та збиралися типові інформаційні відомості щодо кожної дитини: її расова приналежність, склад сім’ї, соціально-економічний статус, рівень освіти батьків тощо. Але автори дослідження вийшли далеко за межі цієї базової інформації. У свою працю вони додали також інтерв’ю з батьками учнів (і з вчителями та шкільними керівниками), ставлячи їм довгий перелік більш делікатних запитань, ніж ті, що містить типове державне опитування: чи лупцювали ці батьки своїх дітей, а якщо так — то як часто; чи водили вони їх до бібліотек або музеїв; чи багато часу проводили їхні діти перед телевізором.

У результаті був отриманий неймовірно багатий масив даних, який, якщо поставити правильні запитання, зможе розповісти нам багато цікавого й дивовижного.

Що ж зробити, щоб ці відомості розповіли нам історію, яка заслуговувала б на довіру? А ось що: застосувати до них улюблений прийом економістів: регресійний аналіз. Ні, регресійний аналіз — це не якась там забута форма психіатричного лікування. Це потужний, хоч і обмежений інструмент, що використовує статистичні методи для розпізнавання кореляцій, які іншими способами визначити неможливо.