Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

Зауважимо, що з фельдмаршалової злості й досади не треба сміятись, бо йшлося про речі справді важливі. Так, наприклад, в укріпленнях Праги був пролам — саме одне з тих «лайдацтв», затаврованих у рапорті; через вісімнадцять років, у останній рік війни, це дало шведам змогу вночі непомітно проникнути в сонне місто й за кілька годин нагарбати страшенну силу золота, коштовностей, стародруків, статуй та картин, отож наша золота матінка на сотні років зубожіла.

Дописавши рапорт, маршал склав його акуратним пакуночком, запечатав і відіслав надійним гінцем — швейцарцем з Граубюндену, — щоб вручив Вальдштейнові у власні руки. Гонець мав їхати сам, без охорони, бо послання було таємне, а самотній верхівець не так викликає підозру, як цілий загін.

— Їдь навзаводи з вітром, — сказав маршал, виряджаючи гінця. — За цей лист відповідаєш життям.

Гонець випнув груди й засяяв широким селянським лицем, вишкіривши рідкі міцні зуби в усмішці. Він був чоловік чесний, без хитрощів і плутні, звиклий до того, що життя його було й буде нелегке.

Невтомний їздець, він здолав важку дорогу з Інсбрука до Меммінгена за три дні й мусив чекати, поки його впустять до герцогового кабінету, менше десяти годин — дуже недовго, як зважити на чорну меланхолію, що зробила герцога повільним і млявим.

Герцог того дня був у дуже милостивому настрої.

— Дай-но сюди, — сказав він мало не з усмішкою, коли швейцарець відрапортував йому.

Та лихо — щойно він пробіг маршалове послання очима, натяк на усмішку погас на його губах, затінених густими вусами.

— «Куди не глянь, усе варте щонайбільше коров’ячого млинця», — перечитав він півголосом кінець рапорта. — Все варте коров’ячого млинця, — повторив він уже гучним голосом. — І отаке паскудство ти наважився вручити мені, падлюко? Доїхав з Інсбрука за три дні, щоб чимшвидше віддати мені оцю писульку, ти, швейцарський бовдуре? Ну, я з тобою не панькатимусь, у мене суд військовий, короткий.

Він замовк і хвильку похмуро дивився на швейцарця, на це виклично здорове створіння, якому досить з’їсти за день шматок солдатського хліба з салом і запити ковтком простої солдатської горілки, щоб бути здоровісіньким. Потім вигукнув:

— Повісьте цю тварюку!

То була моторошна Вальдштейнова формула, перед якою всі тремтіли; герцог, відколи приїхав до Меммінгена, ще ні разу її не вжив, і кат зі своїм помічником, як ми вже казали, без ніякого діла грілись на сонечку. Та виявилося, що герцог не зрікся давньої брутальної звички, а його люди не забули, що мають робити. Тільки-но прозвучали фатальні слова, як почувся тупіт, і в кабінет влетіли вартові з посрібленими списами.

— Заберіть його! — кричав герцог. — Повісьте! Негайно!

— Ваша високосте, я ж навіть не знаю, що там написано! — кричав переляканий швейцарець. — Я тільки виконав наказ пана маршала — їхати навзаводи з вітром. Пан маршал сказали, що я життям відповідаю за цей лист. А тепер, коли справно приставив його, маю висіти? За що? Що я зробив?

Вальдштейн рукою зупинив варту, яка вже тягла гінця, й підвівся з крісла.

— Маєте рацію, солдате, я погарячкував. Тому я вас перепрошую. Так, так, ми, герцог Фрідландський, перепрошуємо вас, солдате.

Швейцарець, умить заспокоївшись, вишкірив здорові рідкі зуби.

— Дарма, ваша високосте, дарма. Нічого не було. Я знаю великих панів. Легко запалюються, та зразу й відходять. Бо вони добрі люди.

Тепер усміхнувся й Вальдштейн, і вже всміхались обидва: і пан, і холоп.

— Ну, щоб дуже добрі, то ні, — відказав герцог. — Правда, я вас перепросив, але це не означає, що мій наказ уже недійсний. Бо того, що ми, герцог Фрідландський, наказали, ми вже не можемо скасувати. Я віддав наказ, і він, хоч і з моїми перепросинами, буде виконаний.

Гонець зрозумів зміст цих слів не зразу.

— Тобто… я все ж маю висіти?..

— Так, це означає, що ти все ж маєш висіти, — сказав герцог, і досі всміхаючись. — Правда, без ганьби, з моїми, як я вже сказав, перепросинами.

— Чхав я на такі перепросини! — закричав гонець. — Я нічого поганого не зробив! Я за цісаря кров проливав! У мене вдома жінка й діти! Я не хочу висіти!

— Будеш висіти, лебедику, — сказав герцог. — І тепер уже без перепросин, бо нагрубіянив моїй високості. Ні слова більше!

І за десять хвилин гонець-швейцарець уже теліпався на шибениці.

Власне, сама пригода не була ні безглузда, ні божевільна, ні надто прикра; як тільки стих крик, здушений зашморгом, дехто з придворних навіть висловив думку, що це добре: головне — «старий пан» прокинувся з меланхолії. Владарі споконвіку любили зривати злість на безневинних людях, що принесли неприємну звістку. Цей брутальний норов цілком відповідає натурі хижака, який дрімає в людині, завжди готовий прокинутися. З поступом освіти й культури він пом’якшав, але не вигас цілком, отож герцог просто обновив звичай предків, та й годі. Поки що все гаразд. Та куди гірше, просто нечуване й непристойне було те, як сам герцог реагував на власний вчинок. Замість зверхньо й презирливо нести його тягар — ніби йшлося про затоптаного таргана, не більше, — та, власне, з погляду його величі, слави, багатства й могутності так воно й було, — герцог поводився мов простосердий міщанин, якого мучить сумління і він силкується це замаскувати, вдаючи дурнувате задоволення.

Бо того ж таки дня Вальдштейн відступив від свого недавно заведеного звичаю їсти на самоті скромні сухарики з кислим молоком та всіляку нічим не помащену зеленину, як радили йому лікарі, і вшанував найвищих придворних тим, що причовгав на їхню спільну вечерю в головній бенкетній залі палацу.

— Ох, як же мені полегшало, просто знов жити захотілося! — просторікав він, сьорбаючи з келиха кисле молоко, тимчасом як придворні споживали розкішну вечерю з шістнадцяти страв. — Може, ви скажете, цей швейцарець був не винен, але що вдієш — іде