Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

війна, а під час війни таких тонкощів, як вина чи безвинність, не можна дотримувати надто пильно. І чи я винен, що в моїх жилах тече кров, а не сироватка? Цей лобур привіз мені рапорт про стан наших укріплень. Важко повірити, що той безсоромник маршал Маррадас наважився написати: мовляв, наші укріплення варті щонайбільше коров’ячого млинця. Так, так, ви мене добре розчули: коров’ячого млинця. А якби я відкрив вам, що він пише про окремі фортеці та міста, скажімо, про Райн, Ульм, Регенсбург, — вам би волосся на голові стало диба. Отож не дивуйтеся, що й мені тоді в очах потемніло. Я б наказав повісити Маррадаса, якби він був під рукою. Та що його під рукою не було, то я звелів повісити гінця — логічно, правда?

Логічно чи ні, а панство аж сторопіло. Настала хвилина загального заціпеніння, ніхто не знав, що сказати, і всі тільки дивились один на одного, і в очах у всіх читалась та сама думка: «Що це він каже й нащо він нам це каже? І чого він перед нами виправдовується, що зігнав на комусь оскому? І відколи це генералісимус цісарської армії розголошує перед своїми придворними військові таємниці, наприклад те, що наші укріплення варті коров’ячого млинця?»

Аби затерти ніяковість, обергофмейстер граф Крістоф фон Ліхтенштейн, чоловік досвідчений, світський, розважно промовив:

— Не наше діло оцінювати вчинки вашої високості й сумніватися, чи вони добре виважені, необхідні й слушні.

На те герцог прикро засміявся:

— Я був би радий, якби міг поділяти ваше переконання щодо необхідності й слушності всіх моїх учинків. На жаль, я теж людина, а люди не бувають непогрішні. Непогрішні тільки зорі, а вони мовчать, бо я вже не маю ні Кеплера, ні Сені, що розуміли їхню мову. Якби хоч ота ворожка була під руками: я ж її найняв за всіма правилами, але дожидаю марно. І хтозна: коли вже мене на це потягло, то, може, як вона раптом об’явиться, я і її накажу повісити, бо вона так довго примусила себе чекати. До речі, чи хто з вас випадком не чув про такого лайдацюгу на ім’я П’єр Кюкан де Кюкан?

Засмучені придворні змушені були признатися, що про лайдацюгу з таким ім’ям не чули.

— Шкода, — сказав герцог. — Отець Жозеф його шукає, бо приписує йому — не втямлю, чого, — мало не містичне значення. Я не люблю капуцинів і взагалі ченців, але отець Жозеф — не просто собі чернець, і я вважаю спритним ходом і великим дипломатичним виграшем, що мені пощастило здобути його приязнь. Я пообіцяв пошукати того П’єра де Кюкана, а отець Жозеф, напевне, так вірить у мою всемогутність, що переконаний: я своєї обіцянки дотримаю. І було б чудово, якби мені справді пощастило піднести йому цього П’єра де Кюкана. Та як нема, то нема. Ніщо не клеїться. Я вже й не питаю, чи повернувся де ла Прері. Знаю й так, що не повернувся.

Шевальє де ла Прері, збіднілий французький дворянин, який при Вальдштейновому дворі обіймав добре оплачувану посаду головного дегустатора та знавця вин, три тижні тому поїхав до Вахау-на-Дунаї закуповувати дюрнштейнський сільванер — єдине вино, що пасує до печеного ляща з голландською підливою й жерухою, і ось його, як слушно заявив герцог, досі не було ні слуху ні духу.

Та другого дня виявилося, що розміщення зірок не зовсім несприятливе для герцога: шевальє де ла Прері не тільки повернувся, а й привіз відомості про того лайдацюгу П’єра Кюкана де Кюкана. Укритий пилюкою, шевальє пригнав чвалом до Меммінгена, не дбаючи ні про етикет, ні про наказ дотримувати тиші, перестрибуючи через три сходинки, збіг на другий поверх палацу Фуггерів, ще як герцог спочивав у ліжку, і, рвучись до Вальдштейнових покоїв, зчинив страшний ґвалт. Розсерджений герцог, пробуркавшись зі сну, підійшов до дверей у нічній сорочці й мало не вимовив свого «Повісьте цю тварюку!», передчасно урвавши життя шевальє, від якого залежало й життя нашого героя. На щастя, герцога, мабуть, ще гнітила вчорашня пригода з безневинно страченим гінцем, яка, очевидно, не прикрасила Вальдштейна в очах придворних, тож тепер він вирішив повестись по-королівському, з богорівною іронією й холодом.

— Пане де ла Прері, — звернувся він до шевальє, що виривався з рук двох вартових, — видно, закупівля вина була така успішна, що вам не терпиться доповісти про неї мені. Інакше я не можу витлумачити такого вторгнення.

— До дідька вино! — закричав шевальє. — Ідеться про мого друга — його лаштуються колесувати в Кемптені! Ви єдиний можете його врятувати!

— Певне, що можу, — відказав герцог, так само царственно величний і холодний. — Але я хотів би спершу знати, хто він.

— Що вам з того? Коли я скажу, що його звуть П’єр Кюкан де Кюкан, це вам нічого не скаже!

Та шевальє помилявся. Це ім’я сказало герцогові дуже багато, так багато, що він враз весь обернувся в слух і увагу. А коли де ла Прері уривчасто розказав про халепу з Петром і запевнив герцога своєю честю й спасінням душі, що це справді колишній перший радник султана, герцог негайно покликав писаря й надиктував такого листа:

«Міській раді Кемптена.

Ми, Альбрехт фон Вальдштейн, герцог Мекленбурзький і Фрідландський, ставимо вам до відома: якщо ви зачепите хоч волосинку на голові беззаконно й безвинно звинуваченого вами в душогубстві П’єра Кюкана де Кюкана, що перебуває під моєю особливою охороною, і не випустите його, перепросивши, негайно на волю, я накажу зрівняти з землею ваше місто, й так уже винне мені чотири тисячі дукатів контрибуції».

Далі стояв славнозвісний герцогів підпис, такий енергійний, рішучий і розмашистий, що й тепер, через цілі сторіччя, побачивши його, чуєш свист пера, і аж хочеться в думці поздоровити ту гуску, якій припала честь надати своє перо для такого розкішного підпису: адже тоді, не забуваймо, писали справжніми перами, а не чимось таким тупим і нетворчим, як авторучка чи кулькова ручка.

У Меммінгені