Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

безбожність стала тінню себе самої, так що не лише тіло її зломлене, а й дух став млявий.

Герцог Максиміліан пожвавився.

— Кажете, дух у Вальдштейна млявий?

— Я так висловився? — здивувався отець Жозеф. — Тоді перепрошую, ваша високосте, це вислів неточний. У нинішнього Вальдштейна дух не млявіший, ніж у будь-якої пересічної людини. Але ж доля його непересічна, і щоб упоратися з завданнями, які він собі визначив, потрібні енергія й розум, яких йому в його нинішньому занепалому стані бракує. Повірте моєму досвідові, ваша високосте. За своє життя, віддане примноженню слави божої й благу людського роду, я стикався з безліччю виняткових особистостей, яких бог обрав знаряддям для виконання своїх ухвал, чи милостивих, чи гнівних, одне слово — людей, які роблять історію. І всі ці обранці відзначалися тим, що в них бурхало полум’я життя, яке запалив у їхніх грудях сам бог і яке я своїм шостим чуттям відчував так само, як ми відчуваємо жар від каміна. Та в герцогові Вальдштейнові марно цього шукати. Він стільки сили доклав до поширення європейської пожежі, а тепер сам вигорів, і нутро його мертве й холодне.

Герцог Максиміліан Баварський замислився.

— Цікаво… Отче, прошу вас, нахиліться трошечки до моїх грудей: перше ніж устрявати в цю велику боротьбу, я хочу знати, яким вам здається моє полум’я. Чи не пригасло й воно?

Отець Жозеф ледь помітно всміхнувся.

— Запевняю вас, сину мій, що вогонь, який бурхає в грудях вашої високості, надзвичайно сильний і палючий.

Герцог Максиміліан, бородатий, похмурий войовник, виразно зашарівся від цієї похвали.

— Я щиро радий, — мовив він. — А то вже сам почав був боятися, що став не такий бадьорий, як замолоду. Але скажіть мені, отче: коли Вальдштейн уже не здатен до великих вчинків, чого ви такі зацікавлені в його поваленні?

Отець Жозеф відповів:

— Бо машина, приведена ним у рух, ще довго може крутитись за інерцією й завдавати шкоди. А коли він уже не здатен на великі діла, то, можливо, аби довести сам собі, що ще не пішов на дно, допуститься чогось відчайдушного. А відчайдушний вчинок, та ще й під’юджений дурістю й марнолюбством, може мати тяжчі наслідки, ніж учинок, підказаний ясним розумом, твердою волею і широким кругозором, наприклад той, перед яким стоїте ви і яким ви впишете себе в історію переможцем шкідника роду людського. Бо так званий герцог Альбрехт фон Вальдштейн, безперечно, чинить шкоду людству.

Ця розмова відбувалася ще тоді, коли Петр Кукань служив у герцога Тосканського. Зміст тої записки, яку папа трохи згодом дав прочитати Петрові і яку Петр, прочитавши, мусив негайно спалити, свідчить про те, що дальші таємні демарші отця Жозефа перед курфюрстами, які зібрались у Регенсбурзі, не були безуспішні. Курфюрсти, здебільшого байдужі й нерішучі, спершу не дуже вірили його балачкам про млявість Вальдштейнового духу та про його вигоріле нутро, але потім до Регенсбурга дійшла звістка про одну дурницю, вчинену Вальдштейном, і ця звістка підтвердила слова отця Жозефа.

А сталося ось що…

Повісьте цю тварюку!

На початку того року, ще серед зими, Вальдштейн послав свого давнього приятеля й бойового товариша, фельдмаршала дона Балтасара Маррадаса, в інспекційну подорож по фортецях та укріплених містах, щоб Маррадас обстежив їх і доповів якнайправдивіше про всі вади в їхніх оборонних системах. Маррадас, суворий чоловік, що любив вергати громи й блискавки, виконав доручення дуже сумлінно: від його чорних іспанських очей, що здавалися маленькими поряд з величезним горбатим носом, підкресленим довгими тонкими вусами, не втаїлось ніщо таке, що могло б вадити обороні того чи того міста. Його рапорт, написаний на двадцяти сторінках дрібним енергійним почерком, був безкомпромісний і приголомшливий; крім військових термінів, текст ряснів народними висловами, як-от: партацтво, тюхтійство, бардак, свинюшник, злодійське кодло, вошива банда тощо.

«Дуже втішно, — писав Маррадас між іншим, — що така стратегічно важлива фортеця, як Райн-на-Леху, споряджена найновішими сорокавосьмифунтовими гарматами. Менш утішне те, що ці гармати встановлені в бастіонах по-ідіотському: не лишилося місця для обслуги, пороху та ядер. А самі бастіони такі ветхі, що не витримають більше, як по п’ятнадцять-двадцять пострілів. Це нехлюйство».

«Чудово, — писав він в іншому місці, — що наші шановні курфюрсти знову збираються радити раду, як звичайно, під захистом регенсбурзьких мурів. На жаль, треба відзначити, що ті мури варті козячого пшика. Укріплення не суцільні, самий центр оборони припадає на стародавні мури, з півдня, де місто не захищене річкою, бастіони стоять так рідко, що не можуть підтримувати один одного вогнем; з північного сходу необмурований вал уже осувається. Цісарський указ 1628 року, за яким мали поставити проміжні бастіони, лишився на папері, і це-шахрайство».

«Фортеця Ульм-на-Дунаї, — писав маршал на тринадцятій сторінці, — споряджена новими далекобійними гарматами, але так само недоумкувато, як і Райн: гармати поставлені в приміщеннях без вентиляції, і обслуга після кількох пострілів задихається. Ульмські мури міцні, але не мають тактичної вартості, бо лежать в оборонній смузі надто глибоко, і це вже вина наших батьків».

«Нові бастіони Майнца, — писав ще в одному місці безжальний маршал, — збудовані з каменю, що погано зв’язується з вапном, і на погляд вони добрі, але при першому артилерійському обстрілі розсиплються, як хатки з карт. У Наумбурзі веселі святі, але недостатній гарнізон. Розпорядження, щоб брами були захищені шанцями, а слабкі місця підсилені наріжними баштами й равелінами, зостались на папері, і це волає до небес».

«Тактико-технічний рівень укріплень Аугсбурга низький і застарілий. У східному равеліні є пролам, який замуровують уже три роки, і це, лагідно кажучи, лайдацтво».

«Далекі комунікації з Лінцом, Хебом, Дрезденом, Ціттау, Бреслау і Клодзком не захищені опорними пунктами, і ворог у цих місцевостях може почувати себе як на променаді».

«Отже, — закінчував Маррадас, — куди не глянь, усе варте щонайбільше коров’ячого млинця».

Далі в рапорті стояв тільки підпис, дата й місце написання —