Ейвінд Юнсон - Ще раз, капітане!

Живе він скромно, на перший погляд майже непомітно, особливо якщо подумаєш про американського мультимільйонера, який витрачає на облаштування ванної у своїй віллі стільки грошей, що ось це приморське село могло б на них жити кільканадцять літ. Однак у цьому селі життя пана Маґнуса (еге ж, люди кажуть «хижина пана Маґнуса, обійстя пана Маґнуса») — значуще, це життя великої, неповторної людини.

Пройшовши трохи, я обертаюся й дивлюся йому вслід. Він огрядний і сутулий, матня звисає доволі низько, й за кожним кроком шов крутиться, як стрілка компаса. Рипить тачка, несолодко доводиться курчатам тут, на широких просторах. Передо мною простягається фіорд. Осіннє сонце кидає проміння на воду, шхери та приморське сільце. На побережжі стоять сірі домики. Видається, що мерзнуть під далеким сонцем. Тутешні жителі рибалять і обробляють землю. Усі вони косять сіно й збирають врожай, небагато цього добра. Корови, одна-дві на кожний двір, виходять пастися на ту дещицю, що можна знайти на стернищі й вигоні. Біля берега люди лагодять сіті й човни перед осінньою риболовлею.

Оглядаюся на село, де я мешкав цього літа. На противагу цьому, прибережному, воно велике й багате. Садиби розляглися не так тісно, як тут, там більше місця. Стоять вони по обидва боки річки — жовті плями в пожовклому лісі. На гряді червоніє осінь. Щороку достаток. Щороку достаток. У безгомінні, завислому над селом, почуєш ці слова від дзюркотливих гірських струмків, шелестливого лісу: щороку достаток, щороку достаток. Інших слів немає. Це привітання тиші злітає увись, немов думка, від усього, що тут бачиш.

До цих багатих господарств приходить пан Маґнус. Єдине, що залишилось у нього після колишніх гараздів, — це добре ім’я. Як розповідали мені, мав із нього бути освічений чоловік, великий син села, окраса й гордість. Послали Маґнуса до міста, але він утік додому. Перегодивши кілька років, знову послали. Там він залишився й по-своєрідному прославився. Двадцятидворічним успадкував свою садибу — не там, де тепер живе, а в цьому багатому селі. Двадцятип’ятирічним став володіти цим господарством. Люди похитували головами й казали: «Ох, той пан Маґнус! Просидів там у місті й вивчився на пияка. Чому? Він мав стільки знайомств… Той пан Маґнус!»

Згодом він кинув пити.

Господарство належало вже не йому. Не знаю Маґнусових родичів. Цілком можливо, що вигнали його. Дали якісь там гроші — і бувай здоров! Так чи сяк, але він зник. Мабуть, був далеко на півдні й вчився ще на когось — на робітника, поета, птахівника, а чи просто на людину. Нічого про це не знаю. Згодом повернувся й купив хатинку біля узбережжя. Значить, мав гроші, а раз так, то звали його по-колишньому — пан Маґнус. Гроші в нього водилися. Дуже можливо, що вивчився на капіталіста, хтозна, або ще на когось, що видає гроші. Одне цілком певне — він відучився від чванства, властивого уродженцям багатого села, й у перші роки запрошував на Різдво до себе на справді розкішні учти. Запрошував усіх, не був скупий. Купував навіть ласощі для дітей і уділяв цього добра у різдвяні та новорічні святки — ходив від хати до хати. То був незвичайний чоловік, люди вважали, що він трохи схиблений і дуже багатий, дарма що живе на узбережжі. На третє Різдво стався параліч. З часом хворий таки став на ноги. Подейкували, що йому щось помикитилося, й міркували так: забагато було тої науки, таж голова не може всього вмістити. Язик йому ставав колом, пан Маґнус кілька років не міг говорити, принаймні так, щоб його розуміли. Язик заплітався в роті й шукав потрібних слів. Важка це була справа, виходило тільки «ге-е-е» та «е-ге-е». Але поступово його стали краще розуміти, вловлювали вже багато чого із сказаного. Знали, що він дуже печальний, за чимсь тужить, що пережив багато прикрощів і тому повернувся сюди. Одного не могли втямити — того, що насправді він дуже бідний. Але це виявилося згодом.

Тепер він тут ходить. За звичкою його кличуть паном Маґнусом. Купує курчат і молодих курей, тримає їх у хлівці, поки набереться повний короб, а тоді відвозить цей пташиний молодняк на пристань і пливе до міста. Заробляє за один раз близько двох крон. Що ж, є чимало людей, яким поводиться не так добре, як йому.

Пан Маґнус гекає й егегекає. Рипить тачка, курчатам далеко не з медом. Та над селом світить сонце, дарує широку й ласкаву усмішку.

Ось такі дні не закарбовуються в пам’яті. Не стається нічого вартого уваги. Так би мовити, дні без подробиць. Сяє сонце, прохолодний, хоч і легкий вітерець ніжно обвіває село, все тут світле, ясне й велике. І все ж такі дні запам’ятовуються по-особливому. Залишаються в споминах як свідки тихої подячної радости. Ніхто не забуває, що десь далеко у світі триває жахлива криза, що під питанням стоїть ціна самої культури. Ніхто не забуває, що люди, незліченні розпачливі людські істоти, гинуть із зброєю в руках. Ніхто не забуває, що велику частину світу формує крута, невблаганна сила, неусвідомлений рух вперед. Ніхто цього не забуває. А однак ходить отут, вдячний за сонце над селом, за свіже повітря, за барви природи, за цю тишу. Згадуються ці дні, як велика музика, що її сам не зумієш відтворити.

Усе, що діється, — це, власне кажучи, не події, а тихий потік життя на тлі нерухомих краєвидів. Раз на тиждень пан Маґнус штовхає свою рипучу тачку до пристані. Пізно ввечері повертається додому човном, і тоді скрипить порожня тачка вузькою поганою вуличкою приморського села. Зустрівши когось, пан Маґнус погегекає з ним якусь хвилинку — про те, кого зустрів, про те, що купив чи хотів купити. Про те, багато чи мало людей було на пароплаві. Про те, що панові Маґнусу пора додому. Пора запарити каву.

Буває, що тачка рипить у тиші й ніхто не трапляється по дорозі. Бачу пана Маґнуса здалеку й повільно йду назустріч. Що я хочу йому сказати? Нічого. Випадає сказати, що сьогодні хороша погода.

— Добрий вечір, пане Маґнусе.

— Ге-е-еге.