Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

Ларган-сагиб вказав на ковдру місцевої роботи у кутку між огидними масками, взяв лампу і залишив кімнату в темряві.

— Це був Ларган-сагиб? — запитав Кім, закутавшись у ковдру.

Відповіді не було. Він чув дихання хлопчика-індуса, тож поповз по підлозі на звук і лупнув кулаком у пітьму з криком:

— Відповідай, чортяко! Хіба так можна — брехати сагибові?

Йому здалося, що з темряви долинає смішок. Його м’якотілий товариш сміятися не міг, бо він плакав. Тоді Кім підвищив голос і крикнув:

— Ларган-сагибе! О, Ларган-сагибе! Хіба твоєму слузі наказано не говорити зі мною?

— Наказано, — голос пролунав позаду нього, і він здригнувся.

— Дуже добре. Але пам’ятай, — пробурмотів він, відшукавши ковдру, — я тебе відлупцюю вранці. Не люблю індусів.

Ніч видалася неспокійна, у кімнаті безупинно лунали голоси та музика. Кім двічі прокидався від того, що хтось називав його ім’я. За другим разом він подався на пошуки, які завершилися тим, що Кім розтовк носа об ящик, який говорив, безумовно, людською мовою, але нітрохи не людським голосом. Схоже, ящик вивершувала металева труба, а сам він був дротами приєднаний до меншого ящика на підлозі. Принаймні, так він дослідив навпомацки. А голос ішов із труби, надсадно і дзиґливо. Кім потер носа і розлютився, думаючи, як звично, на гінді.

«Це для базарного жебрака може бути добре, але я сагиб і син сагиба, і, що вдвічі важливіше, я вчуся у Наклао. Так, (тут він повернувся на англійську), я учень школи Святого Ксав’є. До дідька пана Ларгана!.. Це щось таке, наче швейна машинка… Ох, яке нахабство з його боку, але ми в Лакнау такого не боїмося, дзуськи! (Далі знову на гінді) Але що йому з того? Він всього лише продавець, і я зараз — в його крамниці… Але Крейтон-сагиб — полковник, і я думаю, що це він наказав так зробити. Але ж я зранку відлупцюю того індійця! Це що таке?»

Ящик із трубою вивергав потік слів, яких навіть Кім зроду не чув, — аж йому коротеньке волосся на потилиці стало на мить дибки. Аж коли та гидота перевела подих, Кім заспокоївся від м’якого дзижчання, схожого на звук швейної машинки.

— Чап! [Цить!] — вигукнув він, і знову почув смішок, який спонукав його до рішучості. — Чап, а то я тобі голову розвалю!

Ящик не слухався. Кім шарпнув за бляшану трубу, щось клацнуло і припіднялося. Він, схоже, підняв кришку. Якщо диявол сидів усередині — то йому гаплик… Кім принюхався — пахло, як від швейних машинок на базарі. Зараз він цього шайтана прочистить… Кім зняв із себе куртку і запхав ящикові у пельку. Щось довге й округле прогнулося під тиском, пролунало дзижчання і голос притих, як належить голосові, якщо запхати зіжмакану куртку в механізм дорогого фонографа і притиснути восковий циліндр. Кім зі спокійною душею задрімав.

Уранці він прокинувся з відчуттям, що Ларган-сагиб дивиться на нього згори вниз.

— Оах! — сказав Кім, твердо вирішивши поводитися, як сагиб. — Та коробка вночі мене лаяла. Так що я її зупинив. То ваш ящик?

Чоловік простягнув руку.

— Тисну твою руку, О’Гара, — сказав він. — Так, це був мій ящик. Я тримаю такі речі, бо вони подобаються моїм друзям-раджам. Цей зламався, але він був дешевий. Так, мої приятелі-володарі дуже люблять іграшки, і я теж, іноді.

Кім подивився на Ларгана скоса. Судячи з одягу, той був сагибом. Але його вимова на урду, інтонації його англійської свідчили, що це хто завгодно, але не сагиб. Здавалося, він розумів найменший порух думки у Кімовій голові раніше, ніж хлопчик розтуляв рота, але не докладав жодних зусиль, щоби бути зрозумілішим, як це робили отець Віктор і вчителі у Лакнау. Але що найприємніше — на азійський манер він поводився з Кімом, як із рівним.

— На жаль, ви не зможете побити мого хлопця сьогодні вранці. Він каже, що порішить вас ножем або отрутою. Він ревнує, тож я поставив його у куток, і не буду говорити з ним сьогодні. Він щойно намагався вбити мене. Вам доведеться допомогти мені зі сніданком. Він зараз надто розпалений ревнощами, щоб довіряти йому.

Отепер справжній заїжджий сагиб з Англії здійняв би чимало галасу довкола цієї історії. А Ларган-сагиб розповів її так просто, як Магбуб Алі розказував про свої походеньки на Півночі.

Задня веранда крамниці була зведена перпендикулярно до крутосхилу пагорба, тож вони заглядали згори у димарі до своїх сусідів, як і водиться у Сімлі. Крамниця зачарувала Кіма навіть дужче, ніж суто перський сніданок, який Ларган-сагиб приготував власноруч. Лагорський музей був обширніший, але тут було більше чудес: ритуальні кинджали і молитовні барабанчики з Тибету; намиста з бірюзи та необробленого бурштину; зелені нефритові браслети; вигадливо упаковані ароматичні палички в глеках, інкрустованих нешліфованими гранатами; нічні диявольські маски і стіни, вщент задрапіровані густо-синіми, як павичевий хвіст, запонами; позолочені фігурки Будди і маленькі складані лаковані вівтарі; російські самовари з бірюзою на кришці; крихкі, мов яєчна шкаралупка, фарфорові сервізи в химерних восьмикутних коробках з очерету; жовтаві розп’яття зі слонової кістки — привезені, за словами Ларган-сагиба, аж з Японії; килими в запорошених стосах із жахливим запахом, складені позаду драних і трухлявих ширм із геометричними візерунками; перські глечики для омовіння рук після їжі; тьмяні мідні курильниці — ані китайські, ані перські, з орнаментом у вигляді фантастичних чортів довкруж; потьмянілі срібні пояси, які згорталися, як невичинена шкіра; шпильки з нефриту, слонової кістки, і зеленого халцедону; зброя всіх видів і типів, і ще тисячі інших речей були спаковані, складені на купу чи просто розкидані по кімнаті, залишивши вільний простір тільки навколо хиткого столу, який правив за прилавок і за яким працював Ларган-сагиб.

— То все ніщо, — сказав господар, простеживши за поглядом Кіма. — Я купую речі, тому що вони гарні, й іноді я продаю їх — якщо покупець мені подобається. Моя робота знаходиться на столі — он дещо з того.

Ті дещиці в ранковому світлі мінилися червоними, синіми й зеленими спалахами, тут і там між ними норовливо відсвічували синьо-білим діаманти. Кім широко розплющив очі.

— О, ці камені цілком здорові. Лежати на сонці їм не шкодить. Крім того, вони дешеві. Але з хворими каменями справа інша. — Він заново наповнив Кімову тарілку. — Ніхто, крім мене, не вміє лікувати хворі перли і відновлювати барву бірюзи. З опалами, запевняю, будь-хто може дати раду, а з хворими перлинами — тільки я. А припустімо, я помру! Тоді нікому більше… О, ні! Ви не зможете нічого зробити з