Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

коштовним камінням. Вам — аби хоч навчитися трохи розумітися на бірюзі, і то вже було б добре… коли-небудь.

Він перейшов у кінець веранди, щоби знову наповнити важкий, пористий глиняний глечик очищеною водою.

— Хочете пити?

Кім кивнув. Ларган-сагиб, стоячи за п’ятнадцять футів, поклав одну руку на глека. У наступну мить той стояв біля Кімового ліктя, повний за півдюйма по вінця, і тільки бганка на білій скатертині виказувала, як він ковзнув на це місце.

— Вах! — сказав Кім у невимовному подиві. — Це диво.

Посмішка Ларган-сагиба свідчила, що комплімент припав до душі.

— Киньте його назад.

— Він розіб’ється.

— А я кажу кинути його назад.

Кім пожбурив навмання. Глек відлетів недалечко і розбився на друзки, а вода потекла між погано припасованими дошками підлоги на веранді.

— Я ж казав, що розіб’ється.

— То й що. Подивіться. Подивіться на найбільший шматок.

У заглибині уламка мерехтіла краплина води, наче зірка на підлозі. Кім пильно подивився. Ларган-сагиб м’яко поклав руку йому на потилицю, погладив її двічі або тричі, і прошепотів: «Дивіться! Він відновлюється, шматок за шматком. Спочатку великий шматок приєднає до себе два інші, праворуч і ліворуч… праворуч і ліворуч. Подивіться!»

Кім не зміг би повернути голову навіть, щоб урятувати своє життя. Легенький дотик тримав його, як у лещатах, а кров струмувала по тілу з приємним поколюванням. Там, де лежали три уламки, тепер був один, а над ним примарно виднілися обриси цілого глечика. Крізь нього видно було веранду, але посудина темніла і товщала з кожним ударом пульсу. Тим не менш, глечик — як повільно плинуть думки! — глечик розбився у нього на очах. Ларган-сагиб ворухнув рукою, і нова хвиля гарячих поколювань збігла від шиї.

— Дивіться! Він набуває форми, — мовив Ларган-сагиб.

Досі Кім думав на гінді, але тут дрижаки прокотилися йому по тілу і його свідомість, наче той плавець, що в оточенні акул з усіх сил намагається виштовхнути себе з води, вирвалася з полону пітьми і знайшла порятунок у… таблиці множення англійською мовою.

— Дивіться! Він набуває форми, — шепотів Ларган-сагиб.

Глечик розбився… тааак… тільки не вживати місцевої мови, нізащо, навіть не думати… але розбився… на п’ятдесят шматків, а два на три — шість, а тричі по три — дев’ять, а чотири на три — дванадцять. Кім відчайдушно хапався за це повторення. Він протер очі й обриси глека розтанули, мов дим. Ось потрощені черепки, ось розлита вода просихає на сонці, а он внизу поміж дошками просвічує біла потріскана стіна будинку під ними… а три на дванадцять — тридцять шість!

— Дивіться! Набуває він форми? — запитав Ларган-сагиб.

— Але він розбитий… розбитий, — задихаючись, відповів Кім.

Ларган-сагиб щось тихо бурмотів зо півхвилини. Кім зміг поворухнути головою.

— Декго! Дивіться! Він так само розбитий, як і був.

— Так само розбитий, як був, — повторив Ларган-сагиб, упритул дивлячись, як хлопчик розтирає собі шию. — Але ти перший із багатьох побачив його саме таким. — Він потер собі широкого лоба.

— Це також були чари? — підозріливо поцікавився Кім. Поколювання у венах зникло, і він почувався напрочуд бадьорим.

— Ні, це були не чари. Це було зроблено лише для того, щоб перевірити, чи немає тріщин у коштовному камені. Часом дуже добрі коштовності розлітаються на друзки, коли потрапляють до рук людині, яка знає, що і як робити. Скажіть, а Ви бачили обриси глечика?

— Недовго. Він почав рости, наче квітка, із землі.

— І що Ви тоді зробили? Я маю на увазі, як Ви тоді думали?

— Оах! Я знав, щоб він розбився, і певно, так і думав — що він розбитий.

— Гм! А хтось коли-небудь чаклував так із Вами?

— Якби таке зі мною було хоч раз, — відповів Кім, — то невже Ви думаєте, що я на таке погодився б? Я б утік.

— А тепер Вам не страшно, еге?

— Тепер ні.

Ларган-сагиб іще пильніше подивився на нього.

— Я спитаю Магбуба Алі… не тепер, колись потім, — пробурмотів він. — Я вами задоволений: і так, і ні. Ви перший, хто зумів уберегтися. Я б хотів дізнатися, як… Але Ви правильно робите. Цього не треба нікому казати. Навіть мені…

Він повернувся у тьмяні сутінки крамниці і сів за стіл, м’яко потираючи руки. Тихе, охрипле хлипання почулося з-за стосу килимів. Це плакав індійський хлопчик, який слухняно стояв обличчям до стіни. Його худенькі плечі здригалися від горя.

— А! Він ревнує — то ревнує. Він мені, либонь, знову отруїть сніданок і примусить вдруге куховарити.

— Кабіі…кабіі нагін![124] — почулася уривчаста відповідь.

— А він уб’є іншого хлопчика?

— Кабіі…кабіі нагін!

— А як ви думаєте — що він зробить? — зненацька повернувся до Кіма Ларган-сагиб.

— Оах! Не знаю. То, може, відпустіть його. Чому він хотів Вас отруїти?

— Бо він так любить мене. Уявіть собі, що Ви когось любите, а потім приходить хтось інший, і людина, яку Ви любите, вподобає цього іншого більше, ніж Вас — як би Ви тоді вчинили?

Кім замислився. Ларган-сагиб повільно повторив фразу місцевою мовою.

— Я б не труїв ту людину, — задумливо відповів Кім, — але я б відлупцював того іншого хлопчика, який уподобав би ту саму людину, що і я. Але спершу, я спитав би його, чи це правда.

— А! Він думає, що мене кожен любить.

— Тоді я думаю, що він дурень.

— Ти чуєш? — звернувся Ларган-сагиб до тремтячих плечей. — Син сагиба вважає тебе малим дурнем. Виходь, а як наступного разу тобі серце стривожиться, то не грайся з білим миш’яком так відкрито. Певно що демон Дасім[125] панував сьогодні на нашій скатертині! Дитино, та ж я міг би захворіти, і тоді чужий чоловік прийшов би стерегти коштовності. Ходи!

Малий зі спухлими від сліз очима виповз із-за клунків і з таким безмірним каяттям кинувся до ніг Ларган-сагиба, що це справило враження навіть на Кіма.

— Я буду дивитися у чорнильні калюжі[126]… Я буду віддано стерегти коштовності! О, мій батьку і матір моя, відішли його геть! — він брикнув голою п’ятою, вказуючи на Кіма.

— Не тепер… не тепер. Скоро він піде. Але зараз він у школі, в новій мадрісі… а ти будеш тут його вчителем. Зіграй із ним у Гру коштовностей. А я буду судити.

Хлопчикові сльози відразу висохли, він метнувся углиб крамниці і повернувся звідти з мідною тацею.

— Дай мені! — сказав він Ларган-сагибу. — Поклади їх своєю рукою, щоб він не сказав, що я їх знав раніше.

— Тихше… тихше, — відповів Ларган-сагиб, дістав із шухляди столу зо півжмені камінчиків і брязнув їх на тацю.

— Тепер, —