Дік Френсіс - У пастці

трубку, а за п'ять хвилин дзвінок озвався знову. Я підійшов до телефону. Дзвонила дівчина з портьєрні.

— Ваші друзі запрошують вас поїхати разом з ними.

— Гаразд, — відповів я.

Я без піджака спустився ліфтом, здав ключа від номера й рушив крізь чільні двері до розпеченої сонцем автостоянки, де відчувався повів вітру. Розглянувся навкруги, шукаючи Джіка й Серу, але, як виявилося, не ці друзі чекали на мене.

Може, було б трохи краще, якби моя ліва рука не була прив'язана під сорочкою. А так вони просто вхопили мене за одяг, підняли в повітря (аж я втратив рівновагу) і най-ганебнішим чином запхали в машину на заднє сидіння.

Всередині сидів сам Уексфорд. Очі за масивними окулярами були затяті й ворожі, а рухи цього разу вже не виказували нерішучості. Тепер я у нього знов наче за ґратчастими дверима, і цього разу він уже не збирався помилятися.

Він і досі носив метелик. Веселий горошок ніяк не пасував до невеселої справи.

М'язи, що заштовхнули мене до нього, як виявилось, належали Грінові через «і» довге та ще одному лобуряці, котрого я не знав, але за описом він скидався на Кошлобрового.

Мій настрій гіршав швидше, ніж опускаються ліфти в «Гілтоні». Я опинився між Кошлобровим і Уексфордом, а Грін сів на місце водія.

— Як ви мене знайшли? — запитав я.

Грін зі звірячою посмішкою дістав з кишені полароїдну фотографію й дав мені. На ній ми всі троє — Джік, Сера і я — стояли біля крамниць у Мельбурнзькому аеропорту. Жінка з галереї, як я здогадався, не гаяла часу, стежачи за нашим відбуттям.

— Пройшли по готелях і запитали, — сказав Грін. — Це просто.

Здається, більш нічого не можна було сказати, і я сидів мовчки. Може, ще й тому, що мені трохи бракувало повітря.

Та й ніхто більше не хапався розмовляти. Грін завів машину й поїхав до міста. Уексфорд дивився на мене зі змішаним почуттям гніву та вдоволення: Кошлобровий так заламав мені вільну праву руку, що не лишалося сили для дебатів. Він не давав мені розпростатися. Голова похилилася до колін. Все це було надзвичайно принизливо й болісно.

Нарешті Уексфорд сказав:

— Нам потрібен наш список.

В його голосі не було і відтінку шляхетності. Це важка розмова. Мстива лють аж перла з нього, і не було потреби ще й виражати її словами.

О боже, з жалем подумав я. Який же я телепень, що отак попався.

— Ти чуєш? Нам потрібен список і все інше, що ви забрали.

Я не відповів. Мене всього поглинув біль.

За звуками ззовні я здогадався, що ми проїздили вулицями міста, які у п'ятницю вранці жили буденними клопотами, та оскільки голова моя була опущена нижче вікон, бачити я не міг.

Незабаром машина різко повернула ліворуч й стала натужно п'ястися вгору, — і цей шлях, здавалося, розтягнувся на довгі милі. Двигун полегшено зітхнув на вершині, й дорога побігла вниз.

За весь час ніхто не зронив ні слова. Думки про те, що чекало на мене в кінці подорожі, були такі прикрі, що я гнав їх від себе. Я міг повернути Уексфордові список, а тоді що? І справді — що тоді?

Після тривалого спуску машина на мить загальмувала, а тоді звернула праворуч. На зміну міському гомону прийшов шум моря. Не чулося більше ефекту Доплера від машин, що мчали нам назустріч. Я дійшов сумного висновку, що ми звернули з шосе і їхали зараз відлюдним путівцем.

Нарешті машина шарпнулася і зупинилась.

Кошлобровий прибрав руки. Я насилу випростався, зболений і пригнічений.

Навряд чи могли вони знайти глухіше місце. Дорога пролягала так близько від моря, що була, власне, частиною берега, а берег цей являв собою непрохідні джунглі шпичастого чорного каміння, об яке розбивались спінені білі хвилі, — нічого схожого на ніжні пляжі Англії.

По праву руку громадилися урвисті кліфи. Попереду дорога впиралась у якісь розробки, схожі нібито на каменярню. Від кліфів відрубували брили; прямо перед нами була розчищена закурена ділянка землі, великі купи гостроверхої породи, відсортоване каміння й відсіяні скалки. Усе це каміння вулканічної породи було нетесане, грубе й чорне.

Ні людей. Ні машин. Ні сліду роботи.

— Де список? — запитав Уексфорд.

Грін повернувся на сидінні водія й поважно подивився мені в обличчя.

— Ти однаково скажеш нам, — звернувся він до мене. — Хоч би й довелося тебе бити. Тільки битимемо не кулаками, а камінням.

Кошлобровий сказав ображено:

— А чому не кулаками?

Але у нас із Гріном, певно, була та сама притуга з кулаками: я не зміг би зацідити комусь із належним ефектом. Інша річ — місцеве каміння, досить тільки на нього поглянути.

— А якщо скажу? — запитав я.

Вони не сподівалися, що це буде так просто. На їхніх обличчях застиг подив, але він, либонь, здавався оманливим. Було ще щось приховане у їхньому виразі, — воно не віщувало нічого доброго. Регіна, подумав я. Регіна з розчерепленою головою.

Я подивився на кліфи, на каменярню, на море. Простого виходу нема. А позад нас — дорога. Коли б я побіг туди, вони поїхали б за мною і розчавили. Звісно. Якби я здатен був бігти. Але й це проблематично.

Я проковтнув слину і зробив жалісне обличчя, що, зрештою, було не дуже важко.

— Я скажу… — почав я. — Але не в машині.

Запанувала коротка тиша, поки вони це обмірковували; втім, машина все одно була затісна, щоб мене каменувати, і вони не дуже опирались.

Грін потягся до скриньки, припасованої біля водія, відкрив її і вийняв пістолет. Я досить розумівся на вогнепальній зброї, щоб відрізнити револьвер від самозарядки тож не мав сумнівів, що це саме револьвер, а його найперша перевага, як я читав, у тому, що він ніколи не заклинював.

У руках Грінових відчувалося більше поваги до зброї, ніж знайомства з нею. Він мовчки показав мені револьвер, поклав його назад до скриньки, залишивши її відчиненою, — нехай буде видно, що на мене чекає у гіршому разі.

— Ну, то виходь, — наказав Уексфорд.

Ми всі вийшли, і я постарався опинитися між ними та морем. На відкритому морському узбережжі вітер був дужчий і прохолодніший незважаючи на палюче сонце. Він здував ріденьке, ретельно начесане волосся з маківки Уексфорда, роблячи його геть лисим, і підкреслював тупий вигляд Кошлобрового. Очі Грінові залишались такі ж сторожкі й гострі, як земля круг нас.

— Ну, то що? — сказав Уексфорд грубо, мало не кричачи, щоб пересилити шум моря. — Де список?

Я рвучко крутнувся й щодуху кинувся до