Ігор Маркович Росоховатський - Ураган

екіпажу. Будь-якої хвилини, глянувши на стіни, я можу дізнатися про наміри своїх колег, щось їм порадити чи посперечатися з ними…

— Але звідки ви знаєте, коли вони кажуть правду, а коли одурюють?

— А хто ж одурює? Це ж не гра. — Куїр удавав, ніби не розуміє, про що йдеться.

— Хіба у ваших товаришів не буває думок, які б вони приховували від інших?

— Чого ж, є думки, котрі не мають ніякого значення для інших. Про них не інформують.

“Хитруєш, хлопче!” — подумав я, але вирішив промовчати.

Ми ввійшли до кімнати, заставленої приладами. Куїр усадовив мене в глибоке крісло, прилаштував до рук та ніг контактні пластини. На голову надів шолом з антенами, що чимось пагадував шолом мого реєстратора. Я злякано смикнув головою, але він сказав:

— Це не боляче і не завдасть тобі ніякої шкоди. Такими словами я теж колись заспокоював своїх піддослідних, коли під’єднував до них реєстратор. Неприємний холодок поповз у мене по спині, серце закалатало, до горла підступила нудота.

— Ти передумав? — запитав Куїр. — Рішення не пізно змінити. Тебе ніхто не примушує.

Таких слів у наших лабораторіях не говорили ніколи. Я трохи заспокоївся і сам допоміг насунути шолом на голову. А сам весь час думав про те, як вивідати їхню таємницю, дізнатися про секретну зброю. Нетерплячка і жадоба помсти не давали мені спокою.

Куїр покрутив верньєри, по шкалі приладу пробігли блакитні блискавки, почувся тріск, і раптом я побачив табір з охайними стежками та хирлявими підстриженими кущами, за якими височіли знайомі корпуси блоків та служб, спостережні вишки. Переді мною стояв Генріх. Його важко було впізнати — шкіра та кістки. Довгий ніс і насуплені брови утворили літеру Т на його обличчі, першу літеру слова “тодт”. Він був позначений цією літерою з дня народження. Я ступнув йому назустріч:

— От ми й зустрілися, Генріх! Ти прийшов до мене, хоч і не хотів того. Радий бачити тебе… Ти, мабуть, уже чув, що мені пощастило побудувати прилад — так званий реєстратор психовипромінювань. Зараз за його допомогою я загляну в твої думки, дізнаюся про наміри, чи такі вони чисті, як мають бути у справжнього патріота. Водночас з’ясую, на що здатний твій мозок, визначу, яке випромі-нення найбільш властиве для нього. Як шкільному товаришеві, скажу відверто, що досі мій апарат свідчив не на користь таких, як ти. Ти, здається, твердив, що основа науки — чистий експеримент. От і матимеш справу саме з таким чистим експериментом. Я тільки фіксую загальні відомості, властиві для тих чи інших етнічних груп, народностей і народів. У одних переважає С-випромінення — вони пануватимуть у світі, іншим, нижчим народам, властиве У-випромінення. Я вже склав більше десяти карт, узагальнивши всі ці відомості…

Ні, Генріх ніколи не поводився так, як треба. Він не дослухав до кінця:

— А тобі сказати, що випромінює твій мозок? — вигукнув. — Сказати, скажений Пауль? Я знаю це й без приладів!

Звідки? Звідки він міг дізнатися? Не може того бути, щоб віп відкрив найбільшу мою таємницю!..

Я наказав охоронцям угамувати цього несосвітенного дурня. Мені не можна було нервувати, на мене чекали мої пацієнти, мої досліди, цикл яких я мав завершити.

Тільки на четвертий день я зайнявся Генріхом. Щоправда, череп йому розтинали інші — мої пальці чомусь тремтіли.

Центри мозку, що керували диханням і рухами, функціонували пормально, проте зорові ділянки кори зазнали органічних змін — вони були набряклі, із солевими відкладеннями. Кілька разів під час сеансу, коли я під’єднував реєстратор до відкритого Генріхового мозку, у нього наставала клінічна смерть, але найкращі наші реаніматори повертали його до життя. Дослід із його мозком тривав доти, доки реаніматори вже нічим не могли зарадити.

Тільки тоді я відійшов од стола і вийшов з операційної. Повз мене провели велику групу дітей. Мене ще вистачило на те, щоб погладити якогось хлопчика по голівці, витягти з кишені цукерку і запитати, як його звуть. Він нічого не відповів, тільки, не розуміючи, дивився на мене.

— Звідки ти? — спитав я.

Хлоп’я уперто мовчало.

Я все-таки дав йому цукерку. Конвоїр сказав, що це діти з Росії.

Діти… Їх були тисячі. З різних країн Європи. Зрештою, я не допитувався, звідки вони… З дітьми було добре працювати — їхні черепи легше розтинати, розпилювати. Припасовувати електроди до дітей теж було набагато легше, не так втомлювалась рука, і за день я обробляв удвічі більше пацієнтів. Коли налагодили доставку живого матеріалу з окупованих територій, я почав робити досліди виключно на дітях, вивчав розташування різних центрів у корі великих півкуль, у мозжечку та довгастому мозку.

Всі твердили, що я блискучий нейрохірург, але значення моїх робіт було не в цьому. Я винайшов реєстратор, який визначав долю того чи іншого народу. На відміну від своїх попередників, які вивчали мертве тіло, я переступив межу і пішов далі — вивчав живий людський мозок, довівши цим, що справжня наука пехтує забобонами.

Мене визнали б найвидатнішим ученим сучасності, якби доля не обернулася проти мене та моїх однодумців. Ми хотіли забезпечити своїй країні найбільший добробут, світове панування, але зрештою — знову це кляте слово! — привели її до катастрофи. Ми намагалися піднести свій народ, перетворити його на панівну касту, а натомість поклали на нього страшний тягар — комплекс вини. Ми хотіли знищити ворогів, а вони згуртувавшись, стали сильнішими за нас. Навіть мої досліди обернулися страшною таємницею, яку я заберу з собою в могилу.

Видіння пропливали повз мене. Я бачив зруйновані міста, полум’я пожеж, чорні вирви від бомб, трупи солдатів, що валялися по узбіччях доріг, бачив як чужі танки навально просувалися вперед, долаючи нашу міць. Вдруге пережив я втечу з табору, тремтячими руками кидав у вогонь папери — карти, схеми, зведення, графіки — наслідки моєї тяжкої праці.

Все повторювалося — час обертався по зворотній.

Діти, яким я розітнув черепи, знову проходили повз мене, і я давав якомусь хлопчикові цукерку. Я тікав із своєї країни, рятуючи свою таємницю, робив собі пластичну операцію, щоб стати невпізнапним.

Читаючи в газетах, як виловлювали моїх однодумців, я тремтів од жаху. Моє тіло не висихало від холодного липучого поту. Мої сліди вели з країни до країни, проте гончаки вистежили мене.

І от я втік у хащі. Все зробив заради того, щоб урятуватись, але одного разу побачив слід рубчастої підошви і пачку від сигарет. Мене підняли на корабель, урятували. Я бачив Землю, яка меншала віддаляючись, — мої рятівники могли б знищити її, якби захотіли. Якби