Ігор Маркович Росоховатський - Ураган

Я розплющив очі, і низка видінь зникла. Біля мене стояв біолог Куїр. Його побілілі пальці стискали верньєр.

— Що зі мною, що відбувається? — скрикнув я.

— Заспокойся. Я вивчаю твій мозок, твою пам’ять — усе, що вона зберігає, людино Землі! — він дивився на мене з неприхованою відразою. — Невже на Землі багато таких, як ти? Невже їх не мучать спогади, не карає минуле?

Чи багато таких, як я? Ще б пак! Хіба тисячі і мільйони не поділяють мої почуття, не вірять в свою зверхність над іншими і не відчувають презирства до інших народів? Більшість людей лякає тільки логічний наслідок — концтабори смерті, знищення мільйонів. Та це тому, що вони не досить послідовні. З часом вилікуються.

У мене сяйнув промінь надії. Ні, ще не все втраченої Інопланетяни не дадуть мені зброї, але я спробую ошукати їх. Часто пишуть про каяття злочинців, про безневинні жертви, тіні яких терзають їх у сні. Не вірте! Правда, мене теж іноді дратували спогади — оте кляте тенрі-хове “зрештою” або дитина, котра впустила і не захотіла підняти з підлоги цукерку, — проте ніколи, чуєте, ніколи мене не мучили докори сумління.

У світі триває нескінченний експеримент убивства, сама природа ставить на живих істотах мільйони експериментів — і всі без наркозу. Я лише наслідую її, відкинувши жалюгідні й пустопорожні слова про те, що життя кожної людини священне. Хіба кожної? Хіба можна порівняти ціну мого життя з ціною життя дикуна-акдайця, якого я зарізав за всіма правилами хірургічного мистецтва. Або життя тієї напівдикої родини у хижці на палях, котру мені довелося отруїти, щоб надійно замести сліди. Мета виправдовує засоби, все можна робити заради великої цілі — панування тих, кому належить панувати. Повинен же бути вищий порядок, і колись влада у світі розподілиться належним чином, і кожна раса, кожен народ знатимуть своє місце, як знають його вовки і вівці.

Якби я міг, я б усе почав з початку, звичайно, з урахуванням своїх помилок. І якщо мене щось мучить, перехоплює дихання і стискає серце, то це зовсім не каяття. Але перед чужинцями я повинен розіграти найпгиріший розпач, докори сумління, каяття. Треба зробити все, щоб не допустити налагодження їхнього контакту з людством.

Інопланетянин дивився на мене з відразою? Нехай! Так, так, нехай жахається! Це теж засіб помсти. Для них я — представник людства. Того, що зреклося мене. Тепер реалізується один із найцікавіших парадоксів: вигнанець стає уповноваженим, по ньому судять про всіх. Тепер я таки зможу переконати пришельців, що ця злощасна планета варта тільки одного — знищення… Коли це відбудеться, таємниця нарешті перестане терзати мене: нікому буде її розкривати, і я не боятимусь ганьби.

Раптом жахлива думка пронизала мій мозок: а що, коли Куїр уже розкрив таємницю?

Я дивився на біолога, намагаючись з виразу його обличчя дізнатися про це, але марно. Тоді я спитав:

— Ти знаєш усе, про що я зараз згадав?

— Так. Я знаю навіть більше — я проявив і прочитав усю твою пам’ять. Адже ти погодився, щоб ми вивчили твій мозок.

Шалена лють затопила мені свідомість. Я схопив якийсь важкий прилад, що лежав на столі, і хотів кинути в голову Куїра. Підняв руку і одразу наштовхнувся на якусь перепону. Хотів обійти її, але не зміг навіть поворухнутися. А тоді відчув, що підкоряюся чужій волі. Невже вони зроблять операцію на моєму мозку, як колись робив я сам?

Тільки не це, не це, не це!..

Отямився я у своїй каюті. Наді мною схилилося двоє — Куїр і Маас.

— Свідомість повернулася до нього, — мовив Куїр.

— Негідники! — скрикнув я. — А ще патякали про недоторканність особи!

Маас похитав головою:

— Ми не примушували тебе, ти сам дав згоду на обстеження. Ми пропонували тобі повернутися в попереднє становище, хіба не пам’ятаєш?

— Щоб хорти знущалися з мене? І за що? Я не вбивав заради вбивства, я вивчав мозок заради пізнання. Адже знати — то найбільша заповідь науки.

— В ім’я чого — знати? Знання потрібні людям для щастя, — спокійно мовив Маас, — а тобі вони знадобилися, щоб забезпечити панування твоєї партії над країною, а країни — над цілою планетою.

— Ваші засоби злочинні, — додав Куїр і одвернувся.

У мене лишився останній, найостанніший шанс.

Я вдав покору і мовив:

— Так, ви маєте слушність: ці злочини жахливі. Тепер я зрозумів це, і мені соромно, що я був до них причетний. Але така вже вона є, ця клята планета. Її й справді треба знищити, — я спробував свідомо викликати у себе напад історії, як це вмів робити вождь нашої партії, і закричав: — То чого ж ви ждете? Тисніть на всі кнопки, скидайте на проклятущу планету ваші бомби! Ще трохи, і буде пізно… — Я мало не зірвав собі голос, волаючи: — Скидайте бомби, поки не пізно! Поки наші кораблі не сягнули через космічний простір і не зруйнували ваші міста, не спопелили вас самих, не зруйнували оспівану вами мерзенну вашу цивілізацію!

Припіельці стояли коло мене, як бездушні ідоли. Аж ось почулися спокійні слова Мааса:

— Ти кажеш неправду. Люди Землі не такі. Досить згадати твоїх ворогів. Ти хотів їх знищити саме тому, що вони не схожі на тебе. Отже, вони благородні, розумні, сильні, інакше б вони не перемогли. Тепер ми розуміємо це і можемо спокійно сідати на Землю. Ти намагався відвернути нашу зустріч з людьми, але тільки прискорив її…

12 грудня

Я сиджу в камері і пишу. Сталося найгірше — пришельці передали мене до рук людей. Попереду — суд. Тим часом мене примусили дописувати щоденник, викладати все, як було. І от я пишу. Тільки про одне я їм не розповім — про свою таємницю. Хай усіх вас мучить вічна цікавість і жаль за тим, чого ви не зможете у мене дізнатись. У вас лишається один шлях — схопити всіх моїх спільників, і найперше — Поводиря та Густава: вони знають таємницю. Вони знищували вас не менше, ніж я, чому ж їм пощастило? Вони житимуть, а я висітиму на шибениці? Ні, нехай і вони розділять мою долю!

Біля мене у камері весь час стоїть охоронець. Так, так, його завдання цілком відповідає цій назві: він охороняє мене від мене самого, стежить, аби я не вчинив самогубства. Бо їм треба, щоб я написав ці рядки, як то кажуть, для нащадків. Ну що ж, я звертаюся до вас, нащадки! Насамперед