Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

Вона ошкірилася від люті, щось іще говорила нерозбірливе. Потім, стиснувши губи, заходилася збирати і розправляти обгорілі сторінки. Це був якийсь розділ з середини роману, не пам’ятаю який. Вона акуратно склала аркуші, загорнула їх у папір, перев’язала стрічкою. Всі її дії показували, що вона сповнена зваги і що вона опанувала себе. Вона зажадала вина і, випивши, заговорила спокійніше.

— Ось як доводиться платити за брехню, — говорила юна, — і більше я не хочу брехати. Я залишилася б у тебе й зараз, але мені не хочеться робити це в такий спосіб. Я не хочу, щоб у нього назавжди лишилось у пам’яті, що я втекла від нього серед ночі. Він не зробив мені ніколи нічого лихого… Його викликали несподівано, в них на заводі пожежа. Але він повернеться невдовзі. Я поясню йому все завтра вранці, скажу, що кохаю іншого, і назавжди повернусь до тебе. Відповідай мені, ти, може, не хочеш цього?

— Бідна моя, бідна, — сказав я їй, — я не допущу, щоб ти таке вчинила. Зі мною буде зле, і я не хочу, щоб ти гинула разом зі мною.

— Тільки ця причина? — спитала вона і наблизила свої очі до моїх.

— Лише ця.

Вона страшенно пожвавішала, припала до мене, обвиваючи мою шию, і сказала:

— Я гину разом з тобою. Вранці я буду в тебе.

І ось, останнє, що я пам’ятаю у своєму житті, це — смужка світла з мого передпокою, і в цій смужці випростане пасмо, її берет та її сповнені рішучості очі. Ще пам’ятаю чорний силует на порозі зовнішніх дверей і білий згорток.

— Я провів би тебе, але вже не матиму снаги повернутися сюди сам, я боюся.

— Не бійся. Потерпи кілька годин. Завтра вранці я буду в тебе.

— Це і були останні її слова в моєму житті… Цссс! — раптом сам себе урвав хворий і підніс пальця. — Бентежна сьогодні місячна ніч.

Він зник на балконі. Іван чув, як прокотилися коліщата коридором, хтось схлипнув чи зойкнув тихо.

Коли все стишилося, гість повернувся і сказав, що 120-та кімната дістала мешканця. Привезли когось, і він усе просить повернути йому голову. Обидва бесідники помовчали в тривозі, але, заспокоївшись, повернулися до перерваної оповіді. Гість розкрив був рота, але нічка, таки достеменно, була неспокійна. Голоси ще лунали в коридорі, й прихо-день почав говорити Іванові на вухо так тихо, що те, про що він розповів, дізнався лише один поет, за винятком першої фрази:

— Через чверть години після того, як вона покинула мене, у моє вікно постукали…

Те, що шепотів хворий на вухо Іванові, очевидно, вельми непокоїло його. Судоми одна за одною переходили по обличчю недужого. В очах його зринали й тріпотіли страх і шал. Оповідач показував рукою кудись у бік місяця, що давно вже пішов з балкона. Лише тоді, коли зовсім згасли звуки, що долинали ззовні, гість відсторонився від Івана й заговорив голосніше:

— Отож у половині січня, серед ночі, в тому ж таки пальті, але з обрізаними ґудзиками, я щулився від холоду в моєму дворикові. Позад мене були замети, що поховали кущі бузку, а попереду і внизу — слабко освітлені, закриті шторами мої віконця. Я припав до першого з них і прислухався — в кімнатах моїх грав патефон. Це все, що я наслухав, але добачити я нічого не міг. Постоявши трохи, я вийшов за хвіртку в провулок. В ньому гуляла заметіль. Під ноги мені метнувся собака, перелякавши мене, і я перебіг від нього на інший бік. Холод і страх, що став постійним моїм супутником, доводили мене до нестями. Я не мав куди йти, і найпростіше, певна річ, було б кинутись під трамвай на тій вулиці, до якої виходив мій провулок. Віддалеки я бачив ці наповнені світлом закрижанілі скрині, чув їхній огидний скрегіт на морозі. Але, дорогий мій сусіде, все полягало в тому, що страх полонив кожну клітиночку мого єства. Так самісінько, як собаки, я боявсь і трамвая. О, гіршої хвороби за мою в цій будівлі немає, запевняю вас!

— Таж ви могли дати до відома їй, — сказав Іван, співчуваючи бідолашному хворому, — тим паче, в неї ж ваші гроші? Адже вона їх, певно, зберегла?

— Не сумнівайтесь у цьому, безперечно, зберегла. Але ви, очевидячки, не розумієте мене? Або, вірніше, я втратив колишній свій хист описувати будь-що. Мені, втім, і не надто шкода за ним, бо він мені не знадобиться більше. Перед нею, — гість побожно подивився в пітьму ночі, — ліг би лист із божевільні. Хіба можна висилати листа, маючи таку адресу? Душевнохворий? Ви глузуєте, мій друже! Зробити її нещасною? Ні, на таке я не здатен.

Іван не зумів заперечити це, але мовчазний Іван співчував гостеві, болів його болями. А той хитав від муки своїх спогадів головою в чорній шапчинці й казав таке:

— Бідна жінка… Втім, у мене є надія, що вона забула мене…

— Але ви можете одужати… — непевно сказав Іван.

— Я невиліковний, — спокійно відповів гість, — коли Стравінський каже, що поверне мене до життя, я йому не вірю. Вік гуманна людина і просто хоче втішити мене. Втім, що там заперечувати, мені тепер набагато краще. Але ж на чому, пак, я зупинився? Мороз, оті трамваї, що летять вулицями… Я знав, що ця клініка вже почала працювати, і пішака через усе місто пішов сюди. Безумство! За містом я, напевно, замерз би, але порятував мене випадок. Щось пошкодилося у вантажівці, я підійшов до шофера, це було кілометрів чотири за заставою, і, на мій подив, він зглянувся наді мною. Машина йшла сюди. І він повіз мене. Я поплатився лише тим, що відморозив пальці на лівій нозі. Але це залікували. І ось четвертий місяць я тут. І, знаєте, дійшов переконання, що тут дуже і дуже непогано. Не слід загадувати великі плани на майбутнє, дорогий сусіде, їй-бо! Я ось, наприклад, хотів об’їхати всю земну кулю. Ну що ж, виявляється, це не судилося. Я бачу лише невеличкий клаптик цієї кулі. Гадаю, що це не найкраще, що є на ній, але, повторюю, воно не таке вже й погане. Ось літо йде до нас, балкон зав’є плющ, як обіцяє Прасковія Федорівна. Ключі розширили мої можливості. Уночі сходитиме місяць. О, він уже заховався! Прохолода. Ніч хилиться за північ. Мені пора.

— Скажіть мені, а що було далі з Ієшуа та Пілатом, — попросив Іван, — благаю, я хочу знати.

— Ой, ні, ні, — болісно пересмикнувшись, відказав гість, — я не можу без