Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

— Ця істерика в Акмалії… А тепер ця витівка… — Остін махав рукою, розсікаючи долонею повітря. — Невже так важко жити за законами країни, яка тебе прихистила?

— Прихистила? — тихо запитала Юта, не відриваючи погляду від темного відбитка королівського підбора. — Як сирітський притулок? Я думала, ти мене кохаєш…

Остін переривчасто зітхнув, перестав крокувати й підійшов до вікна. Постояв, ледь відхиливши оксамитову портьєру. Обернувся:

— Так… Авжеж… А тепер іди до себе, в мене багато роботи.

Два дні потому королю треба було відвідати Акма-лііо. Хтозна-чому, але Юті не до душі була ця поїздка. Не тому, що жаль було розлучатися з Остіном — відчуження тепер розляглося між ними, наче важкий крижаний звір. Однак думка про Акмалію була їй з певного часу огидна.

Остін, можливо, дотримувався іншої думки. Споряджено було королівський загін; Остін, неухильно дотримуючись палацового етикету, на знак прощання торкнувся губами Ютиної руки. Рука здригнулася й вивільнилась.

Потяглися довгі дні без Остіна — і королева з подивом зрозуміла, що вони майже не відрізняються від проведених разом з ним. Та сама вервечка ритуальних обідів та вечер, та сама вічно однакова зачіска, п’яльця з суворо приписаними візерунками… А без його нудної присутності в ліжку вона анітрохи не страждала — і це її теж неабияк здивувало.

Підкреслено старанно вона снувала голкою, переносячи на тонку полотнину кимось придумані візерунки; у задушливім густій тиші наглухо закритої кімнати до неї приходили дивні думки та видива.

Вона бачила Остіна — веселого хлопчика, стриманого підлітка. Ось він іде алеєю замку, її рідного замку, рідного дому… Мимоволі накочувало те давнє, забуте відчуття, коли від припливу крові вуха от-от повідпадають, і жодна сила не зітре з обличчя дурнувату усмішку, а навколо ж люди, і що, як помітять… І Юта всміхалася, схилившись над п’яльцями, а у відповідь тут же виринав інший спогад — скривавлена оленяча голова, приторочена до сідла, байдуже чоловікове обличчя — пусте, чуже… Юта закушувала губи, і от уже вмираючий король Контестар намагається всміхнутись: «Ти добра дівчинка… Маю надію, що Остін це зрозуміє». І відразу — дракон покірно підставляє голову під удар сталевої довбні з шипами…

Арман! Юта вкололася голкою і забруднила вишивку кров’ю.

Остін повернувся десь за два тижні. Палац одразу наповнився багатоголосим гамором та реготом; король зайшов привітатися з дружиною і застав її за вишиванням.

— Здорова була, моя красуне! — вигукнув він весело і від усієї душі ляснув Юту по плечі.

Юта стислася. Їй почулося в цих словах глузування; раніше Остін ніколи не називав її красунею, та й ніхто не називав, навіщо…

Остін пішов, а їй перехотілося вишивати.

* * *

Хвилі розбивалися об прямовисну скелю. Велетенські, горбаті, в білих жмутах піни, вони здавалися твердими й слизькими на дотик; сонце просвічувало крізь їхні важкі тіла.

Верхній край скелі був затягнутий хмарами. Хмари здіймалися й пухли, щоб одразу витончитися й розтанути безвісти, перетекти в сусідню заклубочену брилу, вивернутися навиворіт, поглинути й бути поглиненими… Арман до нескінченності міг дивитися на їхню стрімку, моторошну гру.

Він піймав себе на думці, що Юта оцінила б це видовище. Він не міг позбутися болісної звички — уявляти собі, що Юта дивиться на світ разом з ним, його очима… Скоріше це він тепер намагався дивитися Ютиними очима, переживаючи за неї і захват, і подив, і страх…

Він знав, що скеля, така ж гладенька й стрімка, роздирає хмарний шар і тягнеться вище, ще вище, щоб упертися в небо. Тут не літали ні птахи, ні дракони.

Світ же скелі нагадував світ замку — безліч темних переходів, більше схожих на нори. Той, Що Дивився Зі Скелі більше не з’являвся.

Темний інстинкт, що вів предків-драконів прямо до мети, проростав тепер в Армані дедалі сильніше і владніше. Корячись йому, Арман рушив у темряву.

Не треба було думати й вирішувати — його притягувала безіменна сила. У скелі гніздилося ще багато Тих, Що Дивляться — але їхні погляди були слабші й тонші за погляд Того, зустрінутого Арманом спочатку. Він відчував їх праворуч і ліворуч, вони впиралися йому в спину — проте в лице дивитися чомусь не хотіли чи не відважувались.

І він брів, намагаючись не думати про те, що замість неба над головою — тисячолітні згустки каміння, цвинтар вітру та хмар.

Так ішов він у цілковитій темряві, супроводжуваний поглядами, і минуло, може, й століття, перш ніж він зненацька збагнув, що склепіння над головою більше немає. Чорнота не відступила, а, схоже, стала ще густіша, проте Арман чомусь вірив, що це ненадовго. Він сів там, де стояв, підібгав під себе схрещені ноги й став терпляче чекати.

І чекання його було гідно винагороджено.

Спочатку він побачив бліду ламану лінію високо над собою. Потім усе, що залишалося над лінією, стало стрімко наливатися світлом, а те, що було нижче, залишалося оксамитово-чорне. Розлам у небесах дедалі яскравішав, і Арман вирішив було, що тут, на краю світу, небо тріснуло так само, як старе магічне дзеркало…

Та світло прибувало й прибувало, лінія розпадалася, і Арман, затамувавши дух, прошепотів, сам того не усвідомлюючи: «Дивися, Юто!» Перед ним наливалася сонцем кругла чаша долини, оточеної немислимої висоти горами.

У розламах плазували чорні тіні — Арман спершу сприйняв їх за живих істот, але то все ж були тіні, хоч і досить потворні. Сонце гнало їх глибше в тріщини, а вище сліпуче палали крижані вершини.

Арман дивився вражений. На якусь мить йому здалося, що він бачить велетенську щелепу з півколом блискучих зубів — оскалених, хижих. Картина, що йому відкривалася, була страшна й велична водночас — гори стояли, як пам’ятник комусь вічному, як глузування над часом, як виклик усім силам світу.

Шкода, що Юті ніколи цього не побачити…

За два з гаком століття свого життя Арман теж не бачив нічого подібного. Скелі були його батьківщиною, траплялося полювати й у горах, і, можливо, для ящірок, що гріються там на сонці, ті гори були таким самим потрясінням… Тепер сам Арман відчув себе ящіркою — маленьким, навіщось крилатим звірком.

Може, це гори Прадракона?

Забувши про голод і спрагу, він набув драконячої подоби й злетів у вузьке, замкнене вершинами небо.

Тепер він довідався, що таке холод.

Протискаючись між вершин, закутих у крижаний панцир, огинаючи напівпрозорі каламутні брили, він рвався все далі, ведений лише інстинктом і передчуттями. Повітря стало рідке й ніби порожнє — щоб утриматися, дедалі частіше доводилося махати крильми. Дихав він тепер так часто, що обморозив горлянку й не намагався вже видихати вогонь.

За горами вставали все нові й