Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

нові гори, безмежна гірська країна. Арман раз у раз опускався на спресований морозами сніг, відпочивав, зісковзував… Чотиригранна крижана брила була не перша на його шляху.

Він обігнув її, не маючи сили піднятися над нею. У сіро-синій глибині йому привидівся темний силует.

Передчуття веліло йому повернутися; наблизивши драконячу морду до крижаної стіни, він довго вдивлявся, посмикуючи згорнутими крильми.

Він роздивився довгу шию й могутній хребет, уздовж якого тягся масивний гребінь. Переступаючи лускатими лапами — пазурі впилися в слизьку крижану кірку, — він обережно рушив в обхід.

Брила виступала могутнім кутом, і, минувши його, він зустрівся поглядом з одним широко розплющеним оком, що незряче вглядалося з-під надбрівного щитка. Арман став.

Вмерзлий у брилу дракон, здавалося, намагався вирватися зі скам’янілого льоду. Морда його застигла за декілька кроків од краю, і половину її, повернену до Армана, видно було до останньої лусочки. Обриси тіла губилися в глибині.

Хто це був? Чи не Хар-Анн, сорок третій у роду? А скільки ж століть тоді простояв він тут, упійманий, полонений, позбавлений вогню й загиблий страшною для дракона смертю?

Арм-Анн зібрав усю свою силу й, долаючи біль в обмороженій горлянці, дихнув полум’ям на крижану брилу. Полум’я вирвалося двома мізерними язиками, лизнуло лід і відразу вичерпалось. Поверхня брили біля мертвої морди Хар-Анна вкрилася застиглими патьоками, наче залита дощем шибка.

* * *

Через тиждень Остін знову поїхав, і знову повернувся, і поїхав знову. Повернувся, як і раніше, веселий; гвардійці та придворні, що складали його почет і охорону, галасували, реготали і якось особливо низько кланялися Юті, і їй ввижався глум, схований у вусах. Вона лаяла себе за дурну помисливість та глухі, негідні підозри, що заворушилися в душі, коли якийсь барон хихикнув за її спиною і підморгнув гвардійському хорунжому. Юта побачила його гримасу, що відбилася в срібному келиху на столі, і довго потім її мучило ганебне запитання: чому підморгнув? Чому за спиною?

Тоді, пригадується, королівський почет в’їжджав у палацову браму, Юта дивилася з вікна, як Остін, красиво випроставшись у сідлі, помахує рукою придворним, що збіглися його зустрічати… Потім він прибув до дружини, суворий, наче підручник з палацового етикету, завченим рухом потягся до її руки і рівним голосом вимовив належну для такого моменту фразу:

— Ваша величність, моя дружино, як я мріяв знову вас побачити.

Прибулі разом з ним уклонилися, Юта кивнула і відійшла до вікна, Остін теж кивнув і вийшов, а почет його поспішив за ним, штовхаючись у дверях… Отоді-то Юта й побачила баронову посмішку, яка, втім, могла стосуватися чого завгодно, а зовсім не її, і не цих холодних і правильних, до краю офіційних слів Остіна. Та й хто заборонить придворним сміятися!

Однак отруту було пролито, і Юта, яка все життя палко зневажала плітки та переморгування, отруїлася непомітно для себе.

Здавалося, що кожна покоївка з неї кепкує, усі, навіть пажі, навіть бабуся-вишивальниця, усі знали щось таке, що змушувало багатозначно кривитися їхні роти, що додавало чемним, шанобливим голосам прихованих знущальних ноток… Юта знову, тільки значно гостріше, ніж у юності, усвідомила свою некрасивість.

З Остіном вони давно не розмовляли по-людськи — тільки гладенькі, безпристрасні, визначені Ритуалом фрази. Король жив своїм, цілком чужим для Юти і, очевидно, безтурботним життям — виряджав і приймав гінців, переважно з гербом Акмалії на рукавах, дедалі частіше виїжджав на полювання, занедбуючи державні справи, десь пропадав по кілька днів…

У нападі роздратування Юта викинула п’яльця й виставила за двері бабусю-вишивальницю з усім її стосом рекомендованих зразків. Натомість звеліла подати собі папір і письмове приладдя.

Вона сіла писати листа сестрам і матері, однак потрібні слова не знаходились, а перо то дряпало, то крапало. На папір лягали безладні скарги, Юта злилася й закреслювала, закреслювала й злилася, поки, на хвилину задумавшись, усвідомила раптом, що, не намагаючись уже писати, безглуздо водить пером по паперу.

На біле поле лягали лінії, кола, змійки і дуги… Юта не вміла малювати, але з-під пера несподівано зринули обриси кошлатого птаха. Закусивши губу, Юта прималювала поряд ще одного такого ж птаха та трьох маленьких — пташенят. Подумала й додала кошик-гніздо.

Вона тоді, пам’ятає, запитала: «По-твоєму, калідони не повернуться, Армане?» А він відповів: «У цьому житті ніщо просто так не повертається».

Він мав рацію. Ніщо тепер не повернеться.

Королева знову вмочила перо в чорнильницю. Рука її вивела серед закарлючок: «Народжений місяць… перламутровий пазур найпершого в світі… дракона…»

І знову ляпка — жирна, мов сита блощиця — зісковзнула з пера й убила останнє слово.

Якось до королевиних вух долинула випадково кинута кимось фраза: «…Та хіба він винний? Одружився не з власної волі…»

Мало про кого могли говорити в палаці. Сотні людей одружуються, чому ж Юта тієї ночі не склепила очей?

Одна в широкому холодному ліжку, під парчевим балдахіном, з мерехтливим каганцем коло ліжка, оточена розкошами та насолодами, королева згризла куточок подушки.

Не з власної волі. Його примусили. Одружений з волі обов’язку. Всі це розуміли й розуміють, і лише вона…

Перевертаючись і збиваючи простирадла в клубок, вона прокляла Армана. Згадуючи двобій з принцом, нескінченно повторюючи його перед своїми очима, вивуджуючи з пам’яті дрібні деталі, вона зрозуміла з ясністю сонячного дня, що Арман подарував її принцові.

Подарував… Вона не витирала злих сліз, що рясно зрошували подушку. Навіщо?

Безглуздо витріщаючись на балдахін, вона пригадала давним-давно чуту історію, начебто напередодні битви Остіна з драконом прямо на судове засідання з’явився чоловік… Що саме він говорив, повторювати ніхто не бажав, однак на другий день тодішній принц виліз на коня і…

Армане, ти провокатор. Те, що ти зробив, Армане, не можна виправдати. Актор, балаганний актор, блазень…

І отут Юту обпекло. Гарячково потягшись, вона вчепилася в простирадло двома руками.

Вона ж трохи не вмерла з радості, побачивши Остіна в магічному дзеркалі. Вона ж була по вуха щаслива. Вона боялася за принца й летіла йому назустріч, стрибаючи по камінні, мов дика коза… І мов дика коза, кинулася визволителеві на шию, й чекала весілля, раз по раз умліваючи від солодкого передчуття… А може, все це було лише випробуванням і Арман бажав, щоб вона витримала це випробування?

Не в змозі більше борсатися в ненависному ліжку, Юта рвучко підхопилася і, як була в нічній сорочці, вибігла на середину кімнати.

Вона зрадила Армана.

Вона поплатилася.

Над ранок їй удалося заснути.

Сон її був сповнений хмарами та калідонячим пухом.

Біло-рожеві, мов чудернацький витвір кондитера, вони огортали її й несли над землею, і