Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

й рибалки, але на одному судні, найбільшому, багато було й жінок, і дітей. Святково, багато вбрані, вони всі стояли на широкій палубі, по боках якої лопотіли обірвані клапті яскравих тентів. Усі як один підняли до Армана бліді обличчя, дивилися просто на нього, дивилися мляво й байдуже, і, якби він відчайдушним зусиллям не метнувся вбік, ці погляди довели б його до божевілля..

Якось йому привиділися в товщі води перетинчасті крила і костистий гребінь уздовж спини — проте дракон, якщо це був дракон, відразу провалився в безодню. Арманове серце болісно стислося — скільки ж то драконячих кісток лежить на темному дні?

Багато разів йому спадало на думку скласти крила й кинутися в море, щоб одразу й приєднатися до двохсот поколінь предків. Однак він летів і летів.

І от, ледве відірвавши погляд від води, Арман знайшов у собі силу глянути вперед.

Просто перед ним уже не було обрію — його заступила від краю до краю темна прямовисна стіна. Арман ніколи не думав, що на світі бувають такі скелі.

Він замахав крильми дужче, але стіна насувалася повільно, так повільно, наче спеціально хотіла вразити своїми розмірами та величчю. Верхній край її загородив півнеба, й Арман зрозумів раптом, що йому не перелетіти — він просто не подужає піднятися так високо.

Закашлявшись сухим димом, що виривався з горлянки, він з останньої сили рвонувся нагору. Скеля, прямовисна й майже гладенька, байдуже дивилася на його зусилля темними круглими дірками — гніздами чи норами.

Море відсунулося нижче, і прибій, що розбивався об підніжжя скелі, здавався оторочкою серветки — тієї, що зі сміхом насмикала Юта.

Юта… Він розсік густе повітря, у якому грузли крила. Проте вершина скелі була недосяжно далеко, і, здавшись, Арман повільно заковзав униз.

Коли жадібні хвилі були вже зовсім близько, у скелі — він бачив бічним зором — раптом розверзлася печера. Арман повернув голову — з темної глибини на нього глянули, і він усією лускою відчув цей погляд.

— Молодий драконе… — чи сказав, чи зітхнув глухий голос з кам’яної товщі. — Ти шукаєш смерті, молодий драконе…

Аж ніяк, хотів сказати Арман, проте драконяча паща не вміла розмовляти. Біля краю печери виступав зі скелі уламок каменя — і Арман що було сили потягся до нього пазурами.

— Усі ви… схожі, — прорік Той, Що Дивився Зі Скелі.

Арманові вдалося вчепитися — у ту ж мить перетворившись на людину, він ривком закинув важке, заклякле тіло в печеру. Хоч би хто звідтіля дивився, це була твердінь — місце, де можна жити, не махаючи крильми.

— Ти шукаєш смерті, молодий драконе, — впевнено повторив Той, що Дивився, хоч його незваний гість був уже в людській подобі.

— Я давно не молодий, — хрипко відгукнувся Арман. — І не смерті я шукаю, а батьківщини Прадракона, мого предка.

— Цього хлоп’яти, — голос потеплішав, — цього смішного крилатого хлопчака… Я завжди забуваю, що вже минув час відтоді, як він навчився літати…

— Прадракон?!

— Так, так… Він ріс у мене на очах, я завжди був проти цієї його божевільної ідеї — полетіти за море… Але батьківщина його не тут.

Арман нерухомо лежав на гострому камінні. Слова Того, Що Дивився вселили в нього жах; погляд, джерело якого було десь у темній глибині, тиснув і сковував. Арман жодного разу не наважився подивитися прямо назустріч цьому поглядові, однак і втупившись у кам’яний діл, відчував його — пильний, невідривний.

— Батьківщина його не тут, — вів далі Той, — він підкидьок… Хтозна, звідки його підкинули — може, з зірок…

— Прадракон не може бути підкидьком, — глухо сказав Арман.

— Можливо, можливо, — легко погодився голос. — Хоча хто поручиться, що нас усіх не підкинули в цей дивний світ?

— Хто ти? — запитав Арман так само глухо.

— Хіба можна відповісти на це запитання? — здивувався Той. — А хто ти?

— Моє ім’я Арм-Анн.

— Хіба в імені суть? Що про тебе каже твоє ім’я?

— Я двісті перший нащадок великого роду, — Арман перевів дух, погляд з темної порожнечі дедалі важче було витримувати.

Здається, голос усміхнувся:

— Цей хлопчик наплодив безліч нащадків… Ти схожий на нього, молодий драконе.

— Можливо, — поволі відгукнувся Арман. — Він був перший у роду, я ж — останній.

— Кільце, — сказав Той, Хто Дивився.

— Що? — не зрозумів Арман.

— Кільце. Перший — це останній і є. Коло замкнулося.

Якийсь час Арман лежав, перетравлюючи його слова. Потім пробурмотів крізь зуби:

— Ти — філософ… Не міг би ти хоч на трохи відвернутися? Мені… важко, коли ти дивишся.

— Як же я можу не дивитися? — здивувався Той.

Помовчали.

— Я хочу піти, — сказав Арман.

— Зовсім піти? Піти з цього життя?

В Армана тенькнуло в грудях — може, страх, а може, навпаки, радість.

Скеля ледь помітно здригалася від ударів прибою. Одначе в ритмічний звук хвиль не впліталися звичні крики чайок — тихо, ні звіра, ні птаха.

— Н-ні… — промовив він насилу. — Я ще… не вирішив.

Погляд став ще пильніший — Арман під ним задихався.

— Вирішуй, молодий драконе. Тому хлопчикові теж було важко.

— Відвернися, — видихнув Арман, затуляючи лице руками.

Пролунав звук, схожий на короткий сухий смішок.

— Тобі ще доведеться вирішувати. Тебе чекає… Ні. Спочатку вибери.

І знову — короткий смішок. Погляд зник.

Арман підняв голову — з глибини скель долинали, віддаляючись, важкі кроки.

— Остіне, — недбало сказала вона за вечерею, що, як і інші палацові ритуали, залишалася непохитною, — я хотіла б з тобою поговорити.

Він подивився на неї без жодного виразу — так принаймні їй здалося, — і повільно кивнув.

Вона кликала його прогулятися по засніженій галявині, одначе король наполіг, щоб розмова відбувалася в його робочому кабінеті. Кабінет гнітив і сковував Юту — їй здавалося, що в цих стін особливо довгі вуха.

Остін сів за стіл — млявий, байдужий, утомлений. Підперши щоку кулаком, втупився у вікно.

— Остіне, — Юта залишилася стояти, прихилившись до стіни, — Остіне… Якщо я винна, пробач. Знаєш, іноді незначні дрібниці здатні розсварити людей… Але я не хотіла…

Він підвів голову:

— Незначні дрібниці?! Як ти посміла стати межи мною і моїми… воїнами! Моїм народом!

Король підвівся, скинувши додолу якісь забуті папери. Папери розсипалися віялом. Юта стислася в грудку.

— Ти поводишся, як… простолюдинка! З тебе вже сміються… А якщо вони сміятимуться з мене?! — уявивши собі ймовірність такого жаху, Остін пополотнів.

Юта дивилась, як смикаються його губи, як блискають обурені очі, і в якусь мить їй здалося, що між нею і королем обростає кам’яною корою товстий холодний мур. Відчуття раптової відчуженості було таке сильне й виразне, що Юта аж похитнулася. Ґорґулья, вони чужі. Дитинство, юність, сни…

Роздратовано крокуючи по кімнаті, Остін наступив на білий аркуш паперу — наче важку печатку поставив на куточок чистого