Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

вручила коханому чоловікові власноручно вишиту хустину. Король Остін прийняв дарунок зі стриманою вдячністю, стосунки подружжя трохи потеплішали.

Підійшло Головне Свято Зими. Юта сподівалася, що, як колись удома, тут теж влаштують Крижаний палац і проведуть Снігову битву, що заллють ковзанку, що наліплять сніговиків і встромлять їм у руки смолоскипи — проте Остін заявив, що знову буде велике полювання. І хоч Юті й досі моторошно було згадувати скляний погляд мертвого оленя — вона вдала, що рада.

Коли кавалькада мисливців виїхала в поле, пішов сніг. Він падав і падав, сніжинки не кружляли, як зазвичай кружляють у польоті перші сніжинки — коли земля ще гола і треба вибрати гарне місце для падіння. Ні, це був лапатий сніг середини зими, коли всі місця вже зайняті й сніжинкам доводиться лягати, як вийде…

І от, коли перші білі грудочки вляглися Юті на плечі й на вії, вона згадала калідонячий пух.

Він так само лежав на плечах, на волоссі й на віях, але був теплий і не танув… Вона заплющила очі й уявила, як у покинуте й розорене восени калідоняче гніздо лягає сніг.

Конячка її стримала рись, а потім і зовсім перейшла на ступу. Юта опустила повід; їй захотілося спішитися й побродити по снігу. Однак усі мисливці погнали далеко вперед; боячись відстати й розсердити Остіна, Юта ляснула конячку по крупу.

Настріляли зо два десятки великих зайців.

У залі з колод горіли чотири каміни; підпилі мисливці ляскали один одного по плечах, горлали й реготали. Юта сиділа мовчки; Остін багато і з задоволенням пив — у нього вперше за багато днів з’явилася можливість розслабитись і відпочити.

Якийсь князьок став розповідати, як йому довелося зітнутися сам на сам зі скаженим вепром. Шалено жестикулюючи, він відтворював сцену бійки й за себе, й за кабана, причому за кабана вдаліше. Юта опустила очі. Остін жував, усміхаючись.

— Вепр! — голосно й презирливо крикнули з дальнього кутка. — Ото охота вам слухати про якусь свиню, роззяви, коли наш володар боровся з драконом!

Розмови одразу вщухли. Якогось п’яницю, котрий, як і раніше, верз своє, поспіхом спинили; всі як один, мисливці благально втупилися в короля, скоса, втім, поглядаючи й на королеву.

Здригнувшись, Юта зачепила ліктем мідний келих, і той упав з глухим дзенькотом.

— Ваша величність, — шанобливо звернувся хтось, — зробіть нам честь, розповівши про цю велику битву!

Остін гмикнув і важко, наче знехотя, піднявся.

Був він високий і широкоплечий; пасма світлого волосся, мокрі від поту, прилипли до лоба й завитками лягли на скроні. І тепер він був красивий — особливою мужньою красою.

— Усі ми воїни, — кинув Остін недбало. — Усі знаємо, що таке кривавий бій… Бо зустріти дракона, панове — це вже не полювання. Це — війна, панове, і не на життя, а…

Він похитнувся — і Юта тільки тепер побачила, який він п’яний.

А Остін раптом розкинув руки, боляче при цьому зачепивши Ютине плече. Чи розмах крил показував, чи страхітливі розміри свого жахливого супротивника. У залі загули.

— Дракон! — вигукнув Остін. — Ящір! Шкірою його можна вистелити майдан… Він кинувся раптово, з неба, дихаючи вогнем… Тоді я різко відхилився вправо, а зліва — отак — наставив списа… Ратище обпалилося, як вугілля, але наконечник… Добрий наконечник мені викували! Він знову злетів і знову кинувся, але я…

У Юти раптом стислося серце. Вона згадала сутичку біля підніжжя Арманового замку.

Вона не згадувала її давно — якщо щиро, то вона її раніше й не пам’ятала, бо події того небувалого дня затяглися в її свідомості якимось туманом… Але тепер, слухаючи п’яне Остінове вихваляння, вона чітко уявила і замок, і дорогу, і Армана, і принца на коні…

Зі скелі, на яку її поставив Арман, усе було видно, мов на долоні. Вона була там увесь час і прекрасно бачила, що дракон злетів у повітря всього на секунду — і зовсім не дихав вогнем!

Ця маленька, давно загублена деталь раптом вразила її як відкриття. Уп’явшись очима в залиту вином скатертину, вона слухала Остіна й гарячково намагалася зрозуміти: чому згадала про це лише тепер? Чому це не вразило її одразу?

— Моя сокира розлетілася від одного удару по лусці… Луска в нього міцніша за найміцнішу сталь, і я вже думав, що буде мені кепсько… На моє щастя цей єдиний удар вдався на славу, чудовисько заточилося й гримнуло об землю! Я вихопив довбню…

Юта заплющила очі.

Та ні ж, це Остін гепнувся на землю. Арман підчепив його пазурами і зняв з сідла, як хазяїн знімає з куща стиглий помідор… І вона, дурна, заплющила очі й затулила вуха! Вона злякалася, що дракон уб’є Остіна, тоді як він уже разів з двадцять міг його вбити… Одного подиху вистачило б, вона ж не раз бачила, як Арман дихає полум’ям…

А Остін справді вихопив палицю, і, коли вона зважилася нарешті подивитися, принц опускав цю шипасту сталь на голову… На покірно підставлену голову…

Ґорґулья, чом же вона раніше… Остін, повернення, весілля, і Арман подався кудись далеко, став легендою, майже казкою…

— З останньої сили я вихопив довбню, панове! — Остін розійшовся надміру, очі його гарячково блищали, — і заніс н над головою… над головою ящера, зрозуміло! Але він метався й качався по піску, сичав і вивергав отруйну слину…

— Не було такого, — зненацька для себе сказала Юта. І сама злякалася — такий ефект мали її слова.

Остін хропнув і замовк. Ті в залі, що сиділи ближче й чули її слова, оніміли з роззявленими ротами; ті ж, що сиділи далі, голосно перепитували один в одного, що таке сказала королева і чому раптом замовк король.

Повільно-преповільно, по волосинці, король Остін повернув голову й подивився на дружину. Під цим поглядом Юта, судомно притискаючи руки до грудей, встала й мовчки, ні на кого не дивлячись, пішла нагору.

* * *

Ішов п’ятий день польоту над морем. Арманові крила махали конвульсійно й нерівно, він летів уже над поверхнею води — дедалі нижче й нижче. Не бачачи ні неба, ні обрію, він дивився вниз, і в товщі вод йому марилося таке, чого він уже не міг відрізнити від яви.

Бачилися йому кораблі — широкогруді морські красені з рядами високих і міцних щогл; розкинувши вітрила, вони мчали кудись стрілою, а дивне було те, що не поверхня води несла їх — вони рухалися під поверхнею, поглинені, всмоктані морем. То були бранці моря; море ніби влаштувало парад своїх жертв перед очима виснаженого дракона.

Арман бачив людські фігурки на чистих палубах — найчастіше це були чоловіки — моряки