Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

громадилися округлими брилами, змінювали форму та колір — нескінченні пасма йшли туди, де небо сходиться з землею… Трохи знижуючись, він бачив їхнє підчерев’я — блакитне з сірим, пласке, мов підошва.

Світ був неосяжно великий, і тільки сонце, що неспішно пробиралося між хмар, могло побачити його відразу весь… Проте нескінченні прогулянки по небу давно набридли світилові, й воно дивилося на величезний світ звично байдуже. Ну, дракон летить через море. Нехай собі летить…

Той інстинкт, що вів його предків до мети, говорив у Армані невиразно й глухо. Він знав тільки, що треба триматися прямо на схід.

Минув день, навалилася ніч, і він перестав бачити обрій. Крила махали повільніше й важче, і болісною була думка, що на мільйони помахів навколо простирається тільки вода й вода, слизька, зрадлива поверхня.

Зайнявся ранок, і він з подивом побачив, що майже не збився з курсу. Опуклий обрій оповився на сході малиновим і випустив у небо важке рожеве сонце. Хмари розтяглися по самому краю неба, немов сліпі за поводирем.

Раніш Арманові ніколи не доводилося кілька діб поспіль триматися в повітрі. Йому хотілося пити; втомлений, він зрадів, побачивши з висоти маленький положистий острівець.

Зробивши коло й переконавшись, що острівець порожній, він з полегшенням став знижуватися. Що нижче він був, то густіші ставали хвилі смороду, які зненацька досягли його ніздрів.

Острів був черевом велетенської дохлої, здутої рибини; дрібні морські мешканці спінювали воду навколо, кваплячись поласувати таких щедрих розмірів стервом. Хоч як було Арманові тяжко, проте відпочивати на трупі він не став — насилу знову набрав висоту і з затятістю безумця рушив у напрямку, який йому вказував глухий, ледь жевріючий інстинкт.

Наступна ніч була жахлива — він на льоту провалювався в забуття. Море під ним слабко світилося, над фосфоричними хвилями здіймалися чиїсь голови, і якісь істоти виштовхували з води желеподібні туші, щоб знову провалитися в безодню. Якоїсь миті Арманові здалося, що в темряві він бачить море наскрізь — воно, поблискуючи й важко колишучись, кишить щупальцями й білими виряченими очима, і всі очі проводжають його, казна-звідки залетілого в ці краї дракона… Він хотів дихнути вогнем, щоб розсіяти кошмар — проте з пересохлої горлянки вирвалася тільки самотня іскра, та й та одразу згасла, неначе злизана ніччю.

Уранці він отямився на твердій землі. Як дістався до крихітного архіпелагу — пам’ять підказати відмовлялася. Не інакше, як Прадракон його пожалів.

Розпростерта в піску пазуриста лапа здригнулася. По ній пробігла ніби судома, і в ту ж мить у пісок уп’ялися людські пальці. Ударив об землю — й зник могутній лускатий хвіст. Замість змученого ящера на березі лежала змучена людина; скорпіон, що спостерігав метаморфозу з піщаного пагорба, з несподіванки задер хвоста й ледь не вжалив себе в спину.

Перший острівець був круглий і голий, мов п’ята; другий здавався суцільною розколиною між двома зашкарублими скелями, що круто випирали з солоних хвиль; на третьому, положистому й кам’янистому, була вода — дощова вода, що зібралася в кам’яній чаші.

Арман пив довго й жадібно. Усе людське в ньому благало про відпочинок, а драконяче владно вимагало їжі — необхідно було когось уловити й з’їсти. Арман безпорадно озирнувся.

Птахи не долітали до манюсінького, загубленого в морі архіпелагу. Жодна, навіть найдрібніша суходільна тварина не знайшла б собі прокорму на голому камінні та розпеченому піску. Насторожено косячись на Армана очима-намистинами, бочком відповзали в море невеликі сірі краби.

Тоді він задумав уловити рибину. Драконові огидна була сама думка про воду, і полювати довелося в людській подобі; зайшовши в море по коліно, він з надією виглядав у прозорій товщі хоч чиюсь їстівну спину. Якоїсь миті йому вдалось опинитися в самій гущавині срібної риб’ячої зграї — але удача не далась йому, як не далася слизька відчайдушна рибка.

Голодний і дуже ослаблий, він розпростерся на піску. Нещадно палило сонце; тінь від острова-ущелини, описавши півколо, впала Арманові на обличчя.

У цю саму мить від підніжжя скель-близнюків туго розійшлася хвиля; обидві кам’яні половинки здригнулися й трохи розкрились, наче пелюстки сором’язливої квітки. З ширшої тепер щілини між ними піднялася трикутна голова на довгій кільчастій шиї.

Секунду чи дві Арман та мешканець скель дивилися один на одного. Потім мешканець, неабияк здивований присутністю на островах людини, ривками потяг звідкілясь із глибин своє нескінченне тіло.

Либонь, його турбували схожі проблеми — йому важко було добувати їжу в убогому світі піску та каміння. В радісному поспіху, ковтаючи довгі каламутні нитки слини, голодна почвара форсувала вузеньку протоку між островами. Бризки так і летіли з-під смугастого змієподібного черева; у паніці розбігалися краби.

Арман дивився, як чудовисько наближається. Голова вже досягла піщаного берега, а хвіст ще ліз і ліз з ущелини.

Мешканець скель зробив останній ривок і роззявив маленькі щелепи, з яких висунувся шипастий чорний язик. Свого часу він знав смак людського м’яса; тож дивно й кривдно було йому раптом виявити, що це м’яке й беззахисне створіння ні з сього, ні з того перетворилося на броньованого крилатого ящера.

Мешканець загальмував, наче налетів на невидиму перешкоду. Довгі глибокі борозни залишилися в піску; мить тривала ніякова пауза. Арман зміряв нового знайомого поглядом, міркуючи, чи можна його з’їсти — той прочитав це в лютих очах під кістяними щитками. Навряд чи Арманові вдалось би перебороти відразу й спробувати з’їсти мешканця скель — одначе той, збентежений і розчарований, поспішив повернутися у свій сховок. Стулки каменюк зімкнулися з роздратованим стуком захряснутих дверей.

Одразу ж після цієї зустрічі Арман покинув острови.

* * *

Повернувшись у столицю, Юта якнайпалкіше попросила в чоловіка пробачення. Це, зрозуміло, був звичайний нервовий напад, хвороба. Вона переконана, що таке більше ніколи не повториться.

Остін кивнув, але стосунки між подружжям якийсь час були напружені.

Прагнучи догодити чоловікові, Юта щосили старалася відповідати його уявленням про те, яка мусить бути королева. Вона забажала навчитися вишивати — спеціально для цього в палац доставили сіреньку бабусю-майстриню. Бабуся привезла з собою загрозливих розмірів п’яльця, коробку з голками й нитками та силу-силенну зразків для вишивання.

Цілими днями Юта вишивала, дивлячись на ці зразки. Їх треба було відтворювати точнісінько, якщо ж неуважність чи недоречна фантазія спонукали Юту що-небудь змінити — бабуся міцно стуляла губи й засмучено хитала головою.

Надвечір Юті боліли очі й пальці, нили затерплі плечі — їй доводилося робити над собою зусилля, відповідаючи на Остінові ласки, завжди однакові. Король стомлювався ще більше, бо він теж працював цілий день! Не диво, що, покінчивши з квапливими любощами, він одразу провалювався в глибокий сон…

Незабаром королева