Леонід Іванович Смілянський - Сашко

— На хуторі під містечком. До нього ще кілометрів зо два.

— Мені треба в містечко, на станцію, — сказав я.

Біля мене стояли якісь люди, озброєні гвинтівками, автоматами, а недалеко я побачив групу людей біля станкового кулемета. А високий пояснив мені:

— Бачиш, синку, взяли ми тебе по дорозі, бо зовсім ти плохий став. Привезли тебе ближче до станції, тільки на станцію сьогодні не можна. Ночуватимеш тут, на хуторі, бо зараз на станції війна буде.

— Яка війна, дядю?

— Та ми трохи прочухана дамо фріцам.

— То ви партизани?

— Та вже ж ніхто більше.

— Візьміть і мене з собою.

— Та ти й так ледве на ногах держишся. Куди тобі з нами?

Вони не взяли мене з собою і наказали сьогодні до містечка не ходити, а тільки завтра, і не раніш, як удень.

Я ночував на хуторі. Вночі ми чули далеку стрілянину в містечку й бачили кілька заграв. То партизани палили фашистів і їхню поліцію. Ах, як я шкодував, що вони не взяли мене з собою! Може, я й залишився б з ними на весь час війни. Малий, кажуть. А листи возити секретні, то не малий!

Вдень я пішов у містечко на станцію, щоб передати листа касирові. Я знайшов касу й постукав у віконечко, але воно не відчинялось. Я постукав ще. Якийсь чоловік, мабуть, сторож, спитав, що мені треба. Я сказав, що мені треба касира. Він вилаявся й показав мені на якийсь папірець, який висів на стіні біля каси. Я прочитав про те, що каса зачинена в зв’язку з тимчасовим припиненням руху на залізниці.

Вперше за всю свою подорож я перелякався й не знав, що мені робити. Адже, окрім касира, мені не вказано було нікого іншого.

Я розпитався в сторожа, де живе касир. Я сказав, що я винен касирові гроші. Сторож мені повірив і докладно розповів, як знайти касира.

Через кілька хвилин я вже стояв на подвір’ї касира Семена Порфировича. Побачивши стару жінку, що витирала ганчіркою щойно помитий ґанок, я спитав:

— Скажіть, будь ласка, чи Семен Порфирович дома?

— Дома, а нащо він тобі?

— Та маю передати йому гроші, я йому винен.

В цю хвилину на ґанку з’явився сам Семен Порфирович.

— Які гроші? Хто це мені тут винен гроші? — почув я суворий і разом м’який голос.

— Та я … Та мені треба… я вам зараз поясню які.

— А що там пояснювати, коли винен, то давай сюди. Є там у мене час на балачки…

Він тримав у руці шило і жіночий черевик, з якого звисав кінець дратви.

— А скільки коштує квиток до Семенівки?

«Квиток до Семенівки» — це був наш пароль, який передав мені дядя Михайло.

Старий пильно подивився на мене й сказав:

— Квиток до Семенівки? Гм… Скільки ж він коштує?.. От і не пам’ятаю. Рідко хто бере до цієї станції. Рідко!

Ще дядя Михайло мене попередив, що такої станції на залізниці взагалі немає, а є село десь далеко від залізниці.

Він запросив мене до хати й повів у невеличку кімнату, де був розкладений інструмент для лагодження взуття і де, мабуть, у вільний час він сам працював.

— А для кого потрібний цей квиток? — спитав він, зачинивши щільно двері.

— Для дяді Михайла.

— Ну сідай…

Я сів. Семен Порфирович раптом покинув шило і сплеснув по-жіночому руками:

— То це ти, хлопчику, аж із самого Києва?! Та як же ти сюди добрався? Адже ж поїзди не ходять.

Я кількома словами розповів, як добирався сюди. Семен Порфирович оглянув мої збиті й опухлі ноги, ще пильніше подивився в мої очі. Мені навіть здалося, що в його очах з’явився раптовий блиск і вогкість.

— Такий малий! Такий малий!.. — промовляв він і гладив мене по голові. — Та ти ж міг загинути в дорозі чи з голоду, чи від лихої години. Та ніхто б і не кинувся тебе.

— Ні, я не загинув би. Я бідовий!

— Варваро! Варваро! — гукав уже він. І коли його дружина прийшла, він сказав:

— Цей хлопчик аж із самого Києва, він ішов пішки. Мало не покалічив собі ніг, а таки прийшов, бо так треба було.

Його дружина кинулась готувати теплу воду, щоб обмити мене.

— Зараз я нагодую тебе, дитино… — промовляла вона. А Семен Порфирович наказав їй:

— Ти, Варваро, йди там поклопочися про все, що треба, а ми тут самі поговоримо, бо в нас мужська розмова…

І коли вона пішла, сказав:

— Давай лист!

Я взяв його ніж, яким він різав шкіру, розпоров рубець на сорочці й дістав записку. Він прочитав записку тільки за допомогою шифру, бо записка була зашифрована, і, спокійно подумавши, сказав:

— Ти не знаєш, про що тут написано?

— Ні.

— Ну, тоді і я тобі цього не скажу.

Мені було трохи образливо, що від мене скривають те, в чому і я беру участь, але я переміг себе й сказав:

— Конспірація?

Це слово я чув від дяді Михайла, і його ми вживали в розмові між собою — я, Ромка і Юрчик.

— Так, конспірація! — сказав Семен Порфирович. — От мене й цікавить заради цієї конспірації, як ти знайшов мене?

— Спитав у сторожа станції, де ви живете.

— А що він сказав тобі?

— Він спитав, чого я хочу бачити вас. А я сказав, що винен вам гроші, не доплачені за квиток до Києва…

— А ще кого ти питав?

— Більш нікого.

— От за це ти молодець, що вміло вигадуєш. Це, синку, не брехня, це так треба. Ворога завжди треба вводити в оману, інакше ми видамо себе.

Після цього я встав і хотів іти.

— Куди? — спитав мене старий.

— Піду назад, до Києва.

— Сказився!.. Знову пішки?

— Пішки. А може, якась машина мене підвезе.

— Нікуди ти зараз не підеш. Твої ноги не пройдуть і десяти кілометрів.

І я залишився в Семена Порфировича.

Мені не дозволяли нічого робити, а примушували лежати й спати. Дружина Семена Порфировича мазала чимсь мені ноги. Виразки, які з’явилися на ногах в дорозі, незабаром полущились, біль і втома в ногах і в усьому тілі зникли. Я знову почував себе здоровим, повним сили й бажання діяти. Найважчим було для мене тепер — влежати на ліжку вдень, а господарка все ще примушувала мене лежати.

Через кілька днів касир приніс мені старі, але зовсім цілі черевики на гумовій підошві.

— Ану ж, приміряй, — сказав він.

Черевики були трохи великі на мене, але він порадив:

— Як ітимеш, то більше намотуй на ноги: