Леонід Іванович Смілянський - Сашко

Десятки блискавиць раз у раз пронизували хмари, немовби падаючи на мене, небо вибухало громами. Тяжко було мені й моторошно самому в полі, та ще, мабуть, збившись з дороги. Я спробував був заспівати, та з пересохлого горла вирвався якийсь не чутний навіть самому мені хрип і враз обірвався. Я не мав сили не те що співати, а навіть голосно промовити слово.

Злива незабаром минула. Далі й далі спалахували блискавиці, слабше гримів грім. Вже давно закінчився мощений шлях, і я йшов понад звичайною польовою дорогою.

В небі засяяли зірки. Стало трохи видніше, і я побачив перед собою величезну калюжу. Треба було обійти її. Я взяв просто в поле і незабаром побачив, як щось зачорніло поперед мене.

— Гей там! — гукнув я, зібравши всі сили.

Але ніхто не відгукнувся. Тим часом на горбі щось вимальовувалось схоже на невеличку хатку. Мені так хотілося зустріти якесь житло з людьми, що я твердо вірив у те, ніби на горбі хата, і прямував на неї. Кілька разів я падав у якусь високу траву, спотикаючись, у борознах. Нарешті дійшов, тільки сили мені вже не вистачало, щоб знайти вікно й постукати. Я підняв руку і, ледве доторкнувся до чогось твердого й холодного, опустився безсилий тут же, пірнаючи в забуття. Останнє, що я відчув, була вогка й тепла земля піді мною. «Треба пошукати…» — промайнуло в моїй голові, але так і не встиг я подумати, що саме треба пошукати… Земля, здавалося, почала падати піді мною, і якась солодка втома раптом налила мене вщерть.

…Коли я прокинувся, то не враз пригадав, де я і чому тут опинився. Наді мною миготіли вже збляклі зірки, сіріло на сході, та кругом була ще темрява. Я обмацав землю навколо себе. Тепер зрозумів: я напівлежав, обіпершись об розбитий танк, покинутий серед ячменів.

А навколо мене буяло життя, незважаючи на те, що світанку ще не було. Настирливо кричав десь зовсім недалеко деркач, наче дратувався зі мною. Підпадьомкало враз кілька перепелів, високо десь не перестаючи торжествував жайворонок, у недалекому лужку гуділа птиця бугай. Птахи наче змагалися один з одним, і здавалося, що деякі кричать тут, біля моїх ніг. Я навіть обережно підвів голову, щоб подивитись, і раптом побачив двох зайченят, що гралися коло мене. Потім над нами закричав сич, і зайці зникли в хлібах.

Я спробував поворухнутись і відчув у всьому тілі непереможну втому й біль. Ноги були неначе прикуті до землі. І я вирішив лежати так і не ворушитись, щоб до ранку набратися сили. І ось почало уявлятися мені, що я лежу біля танка тяжко поранений і прощаюся з життям, і мені солодко слухати останню, мабуть, тільки для мене розпочату пісню жайворонка вгорі, і перепелячий марш, і настирливе й наче зловтішне деркачеве: «Прощай! Прощай!..» І радісно мені, героєві бойової слави, вмирати отут, під своїм танком, на полі бою за свій народ…

«Піонер Сашко! — ніби промовляю я сам до себе. — А коли ти не зможеш сьогодні звестися на ноги, щоб іти вперед, як ти передаси листа партизанам?»

«Я поповзу по землі, як вуж, — відповів я сам собі. — Так, як на моєму місці зробила б Зоя…»

«А якщо тебе схоплять і віддадуть у руки гестапівцям, і будуть тебе там мучити й випитувати відомості про партизанів?»

«Я мовчатиму, хоч би мене вішали, і тільки плюватиму в обличчя катам. Так, як Зоя…»

«Але ж ти зараз лежиш, безсилий навіть звестися на ноги, а тобі ще йти далеко-далеко…»

«Ні, неправда, що я безсилий! В кожної людини в серці є дивна сила, яку тільки деякі люди зважуються витратити, та й то тільки раз у житті. Коли вже знесиляться вони, ослабнуть руки, і ноги, і все тіло, тоді серце враз напоює тією силою людину, щоб вона могла виконати своє останнє завдання і потім померти…»

«Немає такої сили, це ти вигадав, Сашко».

«А я кажу — є така сила… дивна сила. Мені про неї розповідав капітан Стариков. Хіба не буває так, що смертельно поранений боєць скаче на коні з донесенням до командира, передає донесення і враз падає мертвим? Хіба не було таких льотчиків, що витримували бій відразу з п’ятьма фашистськими літаками, а самі були поранені, і літак був побитий зовсім, і все-таки льотчик провадив бій до перемоги, а потім дотягував літак до свого аеродрому, рапортував про перемогу і падав мертвий?.. А всі дивилися на його літак і не могли збагнути, як він тримався в повітрі, такий розбитий. А тому, що в серці льотчика вибухла дивна сила. Так і я — доберуся до станції і передам доручений мені лист… і серце моє…»

Я не помічаю, як настає світання… Як ще дужче гомонять і співають птахи… Як на колосках блищить роса…

Я не помічаю й того, як засинаю міцним ранковим сном, заколисаний піснями степу.

ТЕПЕР У НЬОГО БОРОДА

Я був певен, що дійду до станції й передам листа. Але в останній день мандрівки я дуже ослаб. Я вже не йшов, а плентався, а коли хотів сісти відпочити, то просто падав на землю. Підводячись, спочатку ставав навкарачки, потім відштовхувався від землі руками і починав іти.

Наближався вечір. Цілий день я живився тільки щавлем і не доїденою вчора цибулиною. Часом я зустрічав у полі людей, але я ні в кого не хотів просити допомоги, бо побоювався, щоб мене не розпитували або не затримали. Адже до мети вже залишалось недалеко.

Тепер уже не тільки ноги, але й голод і запаморочення в голові перемагали мене. До станції залишалось якихось, може, вісім кілометрів, але перемогти їх я вже не мав сили. Я ще пробував ступати запаленими ступнями, та змушений був спинитись. Я сів біля дороги, сподіваючись на якусь випадкову машину. Байдужість і сонливість перемогли мене. Я заснув сидячи.

Я не чув, як біля мене спинились на шляху підводи, як люди з підвід, здивовані моїм виглядом, підійшли до мене. Не чув, як будили мене, як поклали на віз і поїхали далі.

Я прокинувся тільки тоді, коли вночі підвода спинилась і хтось почав знімати мене з воза.

— Прокинься, хлопче, бо мусиш тепер іти своїми ногами.

І я прокинувся. Навколо мене метушились якісь постаті, розмовляючи впівголоса. Я став на ноги й роздивлявся навколо себе.

— Ну, — спитав мене високий чоловік з автоматом на грудях, — туди ми тебе привезли, куди тобі треба, чи ні?