Леонід Іванович Смілянський - Сашко

Тоді я вирішив продемонструвати свій, як казала Катруся, коронний номер. Зробив довгу паузу, дістав з кишені спідниці флакончик з «тютюном», насипав трохи на долоню. Діти уважно стежили за мною. Деякі потяглися вперед головами, щоб побачити, що це я роблю таке загадкове. Справді, адже вони ніколи не бачити, щоб хтось нюхав тютюн. А дорослі, що стояли позаду, здивовано переглянулися. Адже вони були певні, що перед ними переодягнена дівчинка. Звідки ж вона могла цього навчитися? Та й чи зуміє вона, цебто я, як слід понюхати тютюну… Але всі бачили, як я брав малісінькі щіпки тютюну і, піднісши до носа, глибоко затягнувсь… Діти були просто здивовані. Ніколи нічого подібного вони не бачили. А ті, що читали про це в старих книжках, цікавилися ще більше — як же це робиться?

Нарешті, понюхавши «тютюну», я заплющив очі і чхнув так, що на мить навіть музику не стало чути.

— На здоров’я, няню! — хором вигукнули діти та так голосно, що всі, хто ще в залі не слухав мене, почали дивитись на наш гурт і питати один в одного, що це там за комедія.

А одна доросла громадянка, коли її хтось запитав, що тут діється, відповіла досить голосно:

— Та тут одна актриса з театру розважає дітей казками…

Перед закінченням маскараду до мене підійшла завпед Палацу й сказала:

— Ну, дівчинко, тепер іди переодягнись і приходь на засідання жюрі, бо прізвища всіх, рекомендованих на премії, ми знаємо, а твого ні. Хоч я певна, що й твоє обличчя мені знайоме, але під маскою я його не впізнаю… Там даси відомості про себе.

В роздягальні я швидко переодягнувся в свій постійний одяг, скинув парик і почав стирати фарби з обличчя, бо я був дуже густо підфарбований. Коли я витер обличчя, раптом побачив біля себе кількох піонерів і серед них Ромку. Вона переодяглася раніше за мене.

— Сашко?! — здивовано вигукнула вона. — Це ти? Ти — Орина Родіонівна!.. Ха-ха-ха… Ха-ха-ха!..

Вона так реготала, що ніяк не могла спинитись. Аж сльози виступили в неї на очах.

Коли я підійшов до дверей, за якими збиралося на засідання журі, там стояла дітвора і нетерпляче ждала, коли оголосять ухвалу про премії. Я підійшов до дверей і хотів пройти всередину кімнати, але завпед, що стояла біля дверей, сердито гримнула на мене:

— Сашко Жук, ти куди? Ану ж — назад!

— Мені треба дати відомості про себе, — сказав я.

— Тебе всі й так знають — ніяких відомостей давати не треба.

— Але ж ви самі сказали прийти до кімнати жюрі й дати відомості, — наполягав я.

— Як тобі не соромно!.. Сашко! Нічого подібного я тобі не говорила…

— А от говорили…

Мабуть, я це сказав надто голосно, бо з кімнати вийшов Сергій Валентинович і спитав:

— Що це тут за галас? Діти, тихше!

— Та це тут Жук бешкетує, — відповіла завпед. — Думає проскочити на засідання жюрі.

Сергій Валентинович спокійно промовив:

— Сашко Жук, я тебе знаю як зразкового піонера, а ти порушуєш порядок. На засіданні — тільки члени жюрі, а стороннім заборонено.

— Я не сторонній, я — Орина Родіонівна, — заявив я.

— Жук, з дорослими так не жартують. Зараз Орина Родіонівна переодягнеться, і тобі буде соромно, — сказала завпед.

Раптом підійшла Катруся і щось прошепотіла їй на вухо. Завпед відразу пропустила мене до кімнати жюрі і сама зайшла слідом.

— Невже це ти грав няню? — сказала вона. — Ти пробач, Сашко, але в це важко було повірити. Це тільки свідчить, що ти добре вмієш грати ролі. Ой, який же ти молодець!

А директор Палацу спитав:

— Де ж це ти навчився так грати няню?

— А в мене бабуся є, — відповів я, — то я в неї багато чого перейняв. Я хоч кого можу зіграти…

Потім мене про дещо спитали і відпустили. А за кілька хвилин всіх піонерів покликали до залу і з естради оголосили, кому яку дано премію. Читала ухвалу завпед Палацу.

— Сашкові Жуку за роль Орини Родіонівни — першу премію, — прочитала вона і додала: — Іди сюди, Жук.

Я пішов на естраду, і завпед подала мені велику книгу.

— Одержуй, Сашко, — сказала вона і всміхнулась, згадавши, мабуть, нашу суперечку біля дверей.

В залі довго мені аплодували. А потім, після закінчення вечора, коли я йшов з залу, один малюк, певне, ще й не піонер, розчаровано сказав мені:

— То, значить, ви зовсім і не няня…

Я поплескав його по плечу, підморгнув і пішов додому. Не так просто одержувати перші премії…

Книга, якою преміювали мене, називалася «Життя тварин». В ній були чудові малюнки в фарбах, а на обгортці золоті візерунки. Я переглянув у ній всі малюнки і прочитав сторінку про білих папуг з жовтим султаном. Потім я виміняв за цю книгу в Юрчика чудовий пістолет, який стріляв хоч і не справжніми кулями, а малесенькими мідними капсульками, зате мав вигляд справжнього. Та й постріли нагадували справжні. Дуже цінна річ!

…Сашко дістав з кишені пальто пістолет, захоплено подивився на нього і поклав у другу кишеню, розстебнувши при цьому пальто. На грудях у нього виблискувала новісінька партизанська медаль.

Ми навіть не помітили, що давно вже стояли біля воріт будинку, де жив Сашко. Кінорежисер, вислухавши його історії й пригоди, довго мовчав, про щось міркуючи. Потім потиснув на прощання Сашкові руку і рішуче промовив:

— Ну, Сашко, вирішено: війна тоді перешкодила нам поставити картину, в якій грав і ти, але тепер ніщо не перешкодить… Ти в цій картині будеш виступати і гратимеш добре, адже ти будеш грати в ній самого себе.

З несподіванки Сашко розкрив рота, хотів щось сказати та так і застиг, не вимовивши й слова.

Коли ми здаля оглянулись назад, Сашко все ще стояв і зачаровано дивився нам услід.

1950