Стівен Кінг - Країна розваг

в тебе забирати, — сказав я. — Енні, мені це навіть на думку не спадало.

Вона припинила опиратися. Я обережно її відпустив. Роман, який вона читала, під час нашої боротьби упав на асфальт. Я нахилився, підняв його і поклав у кишеню на спинці інвалідного візка.

— Мам. — Майк узяв її за руку. — Це не обов’язково мусить бути остання радість.

І тоді я зрозумів. Ще до того, як її плечі опустилися й з грудей вирвалися ридання, я зрозумів. Вона боялася не того, що я посаджу його на якийсь шалений швидкісний атракціон і його вб’є викид адреналіну. І не того, що чужа людина забере в неї ушкоджене серце, яке вона так сильно любила. То був якийсь атавістичний (материнський) страх: якщо не робити певних речей востаннє, то життя йтиме своїм звичаєм — ранкові смузі на краю дощаного помосту, вечори з повітряним змієм на краю дощаного помосту, а навколо постійне й незмінне, вічне літо. Та тільки вже настав жовтень, і на пляжі вже нікого не було. Змовкли радісні крики підлітків на «Громовиці» і маленьких діток, які з’їжджали гіркою «Плюсь-Хрясь». У повітрі, коли день хилився до вечора, відчувались морозяні нотки. Жодне літо не триває вічно.

Енні прикрила обличчя руками і всілася на пасажирське сидіння фургона. Мало не зісковзнула, бо воно було для неї зависоким. Я підхопив і посадив її рівно. Та навряд чи вона помітила.

— Уперед. Забирай його, — сказала вона. — Мені пофігу. Можеш стрибнути з ним з парашутом, якщо хочеш. Тільки не сподівайся, що я братиму участь у ваших… у ваших хлоп’ячих іграх.

— Без тебе я не поїду, — промовив Майк.

Ці слова змусили її забрати долоні від обличчя й подивитися на сина.

— Майкле, ти все, що в мене є. Ти це розумієш?

— Так. — Він узяв її руку в свої долоні. — А ти — все, що є у мене.

Судячи з виразу її обличчя, це ніколи не спадало їй на думку. Насправді.

— Допоможіть мені сісти в машину, — попросив Майк. — Обоє, будь ласка.

Коли він вмостився (я не пригадую, щоб застібав йому пасок — мабуть, усе це сталося ще до того, як через них почали штрафувати), я зачинив дверцята і обійшов фургон спереду разом із нею.

— Візок, — немов уві сні, промовила вона. — Я маю забрати його візок.

— Я покладу. Сідай за кермо і приготуйся вести машину. Подихай глибоко.

Вона дозволила допомогти їй всістися. Я притримав її за лікоть. Вище ліктя її рука була така тонка, що я міг би легко охопити її долонею. Хотів був сказати, що на товстих серйозних романах вона довго не протягне, та передумав. Того дня вона й без того достатньо наслухалася.

Склавши візок, я поклав його в багажник. Вовтузився довше, ніж потрібно було, щоб вона могла прийти до тями. А коли знову підійшов до дверцят водія, то майже сподівався побачити підняте вікно, але воно досі було опущене. Вона витерла очі, висякала носа і більш-менш причесала волосся.

— Він не може поїхати без тебе, і я теж, — сказав я.

Енні заговорила так, наче Майка і не було в машині.

— Я так боюся за нього, весь час боюся. Він дуже багато бачить, і ці видіння тільки завдають йому болю. Я знаю, кошмари саме з цим і пов’язані. Він такий чудовий хлопчик. Чому він не може просто одужати. За що йому таке? Чому?

— Я не знаю.

Енні повернулася й поцілувала Майка в щоку. Потім знову подивилася на мене. Глибоко, з трепетом вдихнула повітря і видихнула.

— То коли поїдемо? — спитала вона.

* * *

«Повернення короля», звісно, не було таким важким, як «Дисертація», проте того вечора я не зміг би й «Кота в капелюху»[48] прочитати. Повечерявши консервованими спагеті (і пустивши повз вуха більшу частину влучних зауважень місіс Шопло про те, що деякі молоді люди зовсім не дбають про своє здоров’я), я пішов у свою кімнату, сів біля вікна і втупився у темряву, яка розстилалася перед очима, під акомпанемент постійного накочування й відступання прибою.

Я вже майже задрімав, коли в двері тихенько постукала місіс Ш.

— Дев, тобі дзвонять. Це якийсь хлопчик.

Я бігом спустився у вітальню, бо знав лише одного хлопчика, який міг мені подзвонити.

— Майк?

Він заговорив дуже тихо.

— Мама спить. Сказала, що втомлена.

— Ще б пак. — Я згадав, як ми вдвох накинулися на неї.

— Я знаю, — відповів Майк, наче я вимовив цю думку вголос. — Але ми мусили.

— Майку… ти що, думки вмієш читати? Мої читаєш?

— Насправді я не знаю. Іноді я бачу і чую всяке, от і все. А іноді приходять ідеї. Це я придумав переїхати в дідів будинок. Мама казала, що він нізащо нам не дозволить, а я знав, що дозволить. Цей мій дар… Я думаю, він від нього мені дістався. Знаєш, він зцілює людей. Тобто іноді й прикидається, але часом по-справжньому зцілює.

— Майку, ти щось хотів? Чому подзвонив?

Голос у нього одразу пожвавішав.

— Спитати про «Джойленд»! Ми правда зможемо покататися на каруселі й чортовому колесі?

— Думаю, так.

— І в тирі постріляти?

— Можливо. Якщо мама дозволить. Усе це залежить від того, чи вона схвалить. А це означає…

— Я знаю, що це означає. — Нотки нетерпіння в голосі. Та потім крізь них знову прорвався дитячий захват. — Це так круто!

— І жодних швидкісних атракціонів, — нагадав я. — Ми домовилися? По-перше, ми застопорили їх на зиму. — «Колесо Кароліни» теж, але за допомогою Лейна Гарді запустити його можна було менш ніж за сорок хвилин. — По-друге…

— Ага, я в курсі, у мене серце. Вистачить і чортового колеса. Ти знаєш, ми бачимо його з краю доріжки. Згори, мабуть, світ видно, наче з мого повітряного змія.

Я всміхнувся.

— Так, щось таке. Але не забувай: тільки якщо мама дозволить. Головна тут вона.

— Ми їдемо заради неї. Коли будемо на місці, вона це знатиме. — У його голосі звучала лячна впевненість. — І заради тебе, Деве. Але переважно заради дівчини. Вона пробула там надто довго. Вона хоче піти.

У мене відвисла щелепа, та ризику, що потече слина, не було, бо в роті геть пересохло.

—