Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

– Він тебе любить, – сказала Оксана і всміхнулася.

Вона ще раз наповнила чарки.

– Ти поспішаєш? – запитала хазяйка квартири.

Тарас заперечливо мотнув головою.

– Такі сни просто так не сняться, – сказала Оксана. На її обличчі не залишилось і сліду від недавньої посмішки.

– Я ж тому і подзвонив, – мовив Тарас. – Напевно, тобі краще її позбутися! – Тарас показав поглядом на знову завішене вікно, за яким сиділа тепер обезмовлена скотчем чайка.

– Я її випущу, коли рани заживуть.

– А рибки де? – поцікавився Тарас.

– На іншому підвіконні. – Оксана кивнула у бік коридору.

У кімнаті на декілька хвилин запанувала тиша. Тарас мовчки доїдав картоплю з грибами, спостерігаючи за обличчям Оксани, на якому відбивалась уся емоційна палітра її думок: занепокоєння, сумніви, впевненість і невпевненість. Раптом її обличчя зосередилось, очі «прокинулися».

– Ти зі мною сходиш? – запитала вона.

– Куди?

– Тут близько, до моєї знайомої, – Оксана зам'ялася, спохмурніла, підбираючи відповідні слова. – Я з нею іноді раджуся з приводу снів. Це її робота.

– До ворожки? – із сумнівом уточнив Тарас.

– Не зовсім, – ухильно відповіла Оксана.

Розділ 29

Лабораторія паранормальних явищ була розташована від Оксани за два квартали. Тарас знав цей дивний будиночок, перший поверх якого був пофарбований у блакитний колір. Кілька разів раніше зупинявся він тут, виявившись випадково поблизу, щоб роздивитися дивних слонів, які прикрашали фасад, почитати незрозумілі, немов спеціально заплутані цитати, трафаретом нанесені на шибки вікон. Зупинятися – зупинявся, але ніколи цікавість не змусила б його зайти всередину. Але тут провідною, або, якщо точніше – тією, що завела усередину цієї будівлі, – силою виявилась Оксана. Питання присутності чи відсутності цікавості навіть не обговорювалось. Оксана просто зупинилася перед дверима і послала зі свого мобільника есемеску. Через хвилину двері відчинились, і громіздка пані в довгій чорній сукні впустила їх.

– Це з вами? – запитала пані Оксану, вказавши важким поглядом карих очей на Тараса.

– Так, так, – Оксана кивнула й пішла вперед, змусивши пані в чорному вже йти за нею, забувши про супутника відвідувачки.

Оксана підійшла до широкого письмового столу, накритого бордовою скатертиною, всілася на стілець, зроблений під старовину, з високими підлокітниками. Пані обійшла стіл і повагом опустилася у своє крісло. Поправила розкритий перед нею ноутбук, стукнула наманікюреними нігтиками по клавіатурі й знову підвела голову.

Тарас зупинився за спиною Оксани й відразу відчув на собі важкий погляд пані в чорному.

– Візьміть там стільчик. – Вона вказала на сусідній стіл, простіший і без скатертини. – І сідайте!

Далі обличчя пані прибрало абсолютно інший, менш суворий і формальний вираз. Обличчя стало приємно-запитальним, і дивилася пані тепер у вічі Оксані, що несподівано завмерла.

– Розповідайте! – м'який голос пані в чорному легко виштовхнув слово з рота, трохи розкривши напомаджені губки і тут же прикривши їх.

– Йому… сон про мене приснився, – схвильовано заговорила Оксана, кинувши погляд на Тараса.

Пані перевела погляд на молодика.

– Говори! – попросила Оксана, теж обернувшись до нього.

Тарас почав детально переказувати свій страшний сон, дивлячись дещо байдужим поглядом на співробітницю лабораторії паранормальних явищ. З одного боку, пригнічувало його це марнування часу, з другого – Оксана в цій зустрічі явно бачила для себе важливість і сенс, так що нічого з побаченого уві сні й того, що запам'яталося, Тарас у своєму переказі не випускав, прагнучи при цьому звучати переконливо й зацікавлено.

Минуло хвилин п'ять-шість, перш ніж переказ сну добіг кінця. Сухість у роті змусила оповідача озирнутися на всі боки у пошуках якщо не пляшки мінералки, то хоч би карафи з водою. Пані в чорному тим часом підвелася. Вийшла з просторої кімнати через вузькі дерев'яні двері, залишивши відвідувачів наодинці одне з одним.

Тарас оглядівся уважніше. Тепер уже не в пошуках води, а з чистої цікавості. Приглушене освітлення примушувало примружуватися. Протилежний край кімнати ніби щезав за штучною непрозорістю повітря. Тарас розгледів там, у глухому, без вікна, кутку більш діловий стіл, на якому ліворуч од плоского комп'ютерного монітора лежали книги, одна з них розкрита. Над книгами зависла своїм «німим» мікропрожектором настільна лампа-трансформер. Тарас подумки ввімкнув її й «побачив», як приємний, ніжний, майже домашній конус світла впав на книги. Не було на тому столі ніякої помпезної скатертини, а на стіні поряд висіла мапа-схема міста.

«Що там за книжки?» – подумав Тарас і вже зібрався було встати і підійти туди, як раптом беззвучно відчинилися вузькі дерев'яні двері й до кімнати знов увійшла пані в чорному.

Усівшись на своє робоче місце, вона опустила на мить погляд на монітор ноутбука, і знову цокнув її ніготь об клавішу клавіатури.

– Юначе, – її карі очі твердо вперлися поглядом у вічі Тараса.

Тарас втиснувся у спинку стільця, відчувши якийсь мало не фізичний тиск, що йшов од хазяйки цього погано освітленого простору. Дискомфорт від кинутого на нього погляду пані в чорному поступово трансформувався з фізичного на психічний. Відчуття ущербності або неповноцінності виникло в Тараса, і йому захотілося сховатись, одійти на кілька кроків, пригнутися. Ні, він не зрушив з місця. Більше того, Тарасу вдавалося фіксувати всі ці найдрібніші сторонні рухи в його психіці. А очам раптом стало жарко, і вони засльозились.

– Юначе, – твердий, густий, об'ємний голос пані в чорному знову залунав над столом. – Мені треба поставити вам кілька запитань. Вам зараз незатишно тому, що ви зайшли сюди тільки заради вашої знайомої, намагаючись од неї заховати власні скептичні думки про нашу лабораторію. Хвилин через п'ять вам стане краще, і це означатиме, що скептичні думки покинули вас назавжди. Треба потерпіти. Зрозуміло?

Тарас кивнув.

Минуло кілька хвилин утихомирливої, цілющої тиші, й Тарас дійсно заспокоївся і встиг зафіксувати відчуття душевної рівноваги, що встановилося в ньому дивним, нез'ясовним чином. Разом із цим відчуттям до нього прийшло інше розуміння світу, а разом із цим розумінням виникла довіра до пані в чорному і до всього цього погано освітленого «лабораторного» світу. Він озирнувся на Оксану – вона сиділа нерухомо, погляд її був опущений на темно-бордову скатертину.

– Я гадаю, ми можемо продовжити, – порушила тишу хазяйка столу. – Ви, юначе, часом не кіноман?

Тарас здивувався запитанню.

– Ні, я в кіно майже не ходжу, – сказав він.

– А фільми жахів любите?

Тарас знизав плечима.

– Добре, будемо більш конкретні, – вела вона далі. – Ви знаєте фільм Хічкока «Птахи»?

Тарас кивнув.

– Може, ви його днями дивилися?

– Та я навіть не пам'ятаю, коли його востаннє дивився. Згадував його якраз через цей сон – це точно.

– У вас є жінка?

– Є жінка, яка мені подобається, – неохоче