Люсі Мод Монтгомері - Енн із Острова Принца Едварда

— Увесь Редмонд знає, що Рой за тобою гине, — просто відказала Філ. — І ти кохаєш його, правда, Енн?

— Я… так, напевно, — розгубилася Енн. Вона відчувала, що мусить зашарітися, промовляючи ці заповітні слова, проте не шарілася; з іншого боку, варто було комусь згадати в її присутності Гілберта Блайта чи Крістіну Стюарт, як уся кров кидалася їй в обличчя. Але ж Гілберт і Крістіна нічого не означали для неї… нічогісінько! І Енн облишила спроби зрозуміти, чому вона шаріється. Що ж до Роя, то звісно, вона нестямно закохана в нього. Хіба могло бути інакше? Хіба не був він її ідеалом? Хто міг би встояти перед його чарівливими темними очима й оксамитовим голосом? Хіба не заздрила їй відчайдушно половина редмондських дівчат? А який дивовижний сонет надіслав він їй до дня народження разом із коробкою фіалок! Енн знала його напам’ять. То був дуже добрий у своєму роді вірш. Не на рівні Шекспіра чи Кітса — навіть Енн не була настільки бездумно закохана, щоб стверджувати таке, — але незгірші сонети публікувалися й у журналах. І то був вірш, присвячений їй — не Лаурі, Діві Афін[33] чи Беатріче, а їй, Енн Ширлі. А який романтичний трепет охоплює дівчину, котра читає в римованих рядках, що очі її променисті, мов вранішні зорі, щоки рожеві, як досвітнє небо, а вуста багряні, мов райські троянди! Гілбертові ніколи й на думку не спало б складати сонети її бровам. Зате Гілберт розумів жарти. Якось вона розповіла Роєві кумедну історію, та він навіть не збагнув, у чому була суть. І, пригадуючи, як весело й дружньо сміялися із цієї ж історії вона й Гілберт, Енн стривожено міркувала, чи не виявиться зрештою життя із чоловіком, позбавленим почуття гумору, прісним і нудним. Та хто ж чекатиме, щоб таємничий меланхолійний герой бачив гумористичний бік життя? Ні, це було б геть нерозумно.

Розділ 28

ЧЕРВНЕВИЙ ВЕЧІР

— Цікаво, як би то було — жити у світі, де завжди панував би червень? — мовила Енн, проходячи крізь духмяний і квітучий надвечірній сад до парадного ґанку, де сиділи Марілла й пані Лінд, обговорюючи деталі похорону старої Атосси Коутс, на якому були присутні того дня. Дора сиділа між ними, сумлінно завчаючи урок, Деві ж усівся по-турецьки на траві із таким похмурим виглядом, на який лише дозволяла незмінна ямочка на його щоці.

— Ти втомилася б від такого світу, — зітхнула Марілла.

— Так, напевне; проте зараз думаю, що не скоро вдалося б мені від нього втомитися, якби весь він був такий прекрасний, як нинішній день. Усе тішиться літу й червню. Деві, звідки таке смутне листопадове обличчя в цю квітучу пору?

— Мені страшно набридло жити, — відказав юний песиміст.

— У десять років? Господи, як це сумно.

— Я не жартую, — повагом відповів Деві. — Я зневі… зневірений, — із зусиллям вимовив він нове складне слово.

— Чому? — поцікавилася Енн, усідаючись поряд із ним.

— Бо в нас нова вчителька прийшла замість пана Голмса, доки він хворіє, і завдала мені до понеділка десять прикладів з арифметики. Доведеться завтра цілий день розв’язувати. Нечесно, щоб люди працювали по суботах. Мілті Болтер нічого розв’язувати не збирається, але Марілла сказала, що я мушу зробити все. Мені ця панна Карсон геть нітрохи не подобається.

— Не кажи такого про вчительку, Деві, — суворо урвала його пані Лінд. — Панна Карсон — хороша дівчина, і без дурощів у голові.

— Не вельми приваблива характеристика, — засміялася Енн. — Я люблю, коли в людях є й дрібка пустотливості. Утім, про панну Карсон я все ж трохи кращої думки. Ми познайомилися вчора на молитовному зібранні, і в неї такі очі, що не можуть увесь час бути мудрими й розважливими. Не журися, Деві. завтра буде новий день, і я, наскільки зможу, допоможу тобі з арифметикою. Не марнуй цієї дивовижної години між світлом і темрявою на дрібні шкільні прикрощі.

— Не буду, — пожвавішав Деві. — Якщо ти мені допоможеш, я встигну ще порибалити з Мілті. Шкода, що тітку Атоссу ховали не сьогодні, а вчора. Я хотів піти на похорон, бо Мілті каже, що його мама сказала, що тітка Атосса напевне сяде в труні й висварить усіх, хто прийде її ховати. Але Марілла сказала, що нічого такого не було.

— Сердешна Атосса мирно лежала у своїй труні, — врочисто й серйозно мовила пані Лінд. — Ніколи ще не була вона така погідна, от що. Небагато сліз пролилося за нею, бідолахою. Усі домашні Елайші Райта були раді спекатись її, і не можу сказати, щоб я їх бодай трохи осуджувала за це.

— Мені здається, це найгірше — піти зі світу й не лишити в ньому нікого, хто засмутився б через твою смерть, — здригнулася Енн.

— Ніхто ніколи не любив сердешної Атосси, крім батьків — будьте певні, навіть чоловік, — підтакнула пані Лінд. — Вона була йому четвертою жінкою. То вже звичкою для нього стало — женитися. Він опісля того прожив лише кілька років. Лікар запевняє, що помер від нестравності шлунка, а я кажу — і завжди казатиму — всьому виною лихий Атоссин язик. Усе знала, горопашна, що коїться по сусідах, а себе самої так ніколи й не збагнула. Ну, хай там як, а вона померла. Наступною ж цікавою подією в нас буде весілля Діани.

— Чомусь так смішно й страшно думати про те, що Діана виходить заміж, — зітхнула Енн, обхопивши руками коліна й поглядаючи між дерев у Лісі Привидів на вогник у Діанинім вікні.

— Не розумію, що тут страшного, коли вона так гарно влаштувалася, — виразно проказала пані Лінд. — У Фреда Райта добра ферма, і він порядний хлопець.

— Звісно, він не той неотесаний гульвіса, за якого Діана колись мала намір вийти, — усміхнулася Енн. — Фред надзвичайно хороший.

— Таким він і має бути. Невже ти бажала б Діані побратися з негідником? Чи сама хотіла б вийти за такого?

— Ні, звісно. Я не хотіла б вийти за негідника, та вийшла б, напевне, за того, хто міг би стати негідником, але не став. Ну, а Фред невиправно бездоганний.

— Сподіваюся, колись ти помудрішаєш, — мовила Марілла.

У словах ЇЇ було чути нотку жалю й гіркоти. Марілла знала, що Енн відмовила Гілбертові Блайту. Ціле Ейвонлі гуло від пліток про цю подію, яка хтозна-як і випливла на білий світ. Можливо, Чарлі Слоун здогадався про щось і видав свої здогади як чистісіньку правду. Можливо, Діана зрадила таємницю