Юліан Семенов - Відчай

…Абакумов соромився признатися собі в тому, що панічно боявся Комурова. Він боявся його не тому, що бачив у ділі: і на фронтах, коли траплялася якась надзвичайна подія, і в камерах, де він сам катував тих, хто відмовлявся співробітничати зі слідством при написанні того чи іншого сценарію для процесу (працював у майці — волохатий, несамовитий; від нього смерділо потом, і це найбільше запам'яталося Абакумову: не крики начальника Генерального штабу Мерецкова, якого він мордував у липні сорок першого, а саме їдкий запах поту); він боявся Комурова тому, що не міг збагнути таємничої непослідовності його вчинків і пропозицій, котрі якимсь дивним способом виявлялися зрештою вершиною логічної умопобудови, закінченим, абсолютним кругом.

Може, він щасливчик, є такий сорт людей, яких завжди береже бог, а може, в ньому була схована якась таємна, невідома йому машина, яка вміла перетворити хаос у порядок.

Це останнє лякало його найбільше, навіть більше, ніж дружнє покровительство Берії.

Мені Берія також протегує, розмірковував Абакумов, він мою кандидатуру назвав, повік не забуду, зате я тепер буваю у генералісимуса частіше, ніж Лаврентій Павлович; хто знає, може, настане час мого торжества, коли я відчую, що на стіл Сталіна треба покласти ті матеріали, які без мого наказу, самі по собі надходять у цей дім, лягаючи плямою на Берію. Тут і думати нічого! А якби дізнався генералісимус про дівок маршала?! Коли б п'ять-шість, у кого цього не буває — а то ж уже до двохсот доходить! Дівок цих, як шлюшок, так і іменитих матрон, моя служба перевіряє: чи не ляпають язиком, чи немає молодих коханців з трипаком або сифілісом, чи не мають засуджених родичів…

…Комуров витяг з папки постанову про розстріл терориста, власовського недобитка й зрадника Батьківщини Ісаєва, який готував замах на товариша Сталіна, повністю визнав свою вину, заявив, що, коли вийде з тюрми, все одно знищить «тирана, згубника ленінізму».

— Ця справа минула мене, — здивувався Абакумов.

— Мене не минула, — відповів Комуров. — Потрібна згода товариша Сталіна, щоб у нас із тобою камінням не кидали.

— А хто ж у нас із тобою може кинути каміння?

Комуров зітхнув:

— Товаришу міністр, багато знатимеш, мало спатимеш…

— Скільки разів повторювати: я для тебе був і лишився Віктором! Як тобі не совісно?! Чи не гожуся в друзі?

Комуров підсунув йому постанову й відповів:

— Твої вороги, Вітю, — мої вороги… Наші, точніше кажучи… Про Ісаєва клопочеться наш з тобою підопічний Соломон Абрамович Лозовський… Це в мене зафіксовано… Документально… Перед Шкирятовим слово замовив… Ясно? А Матвій прислав мені: «Почитай, поезія»…

— Де справа?

— У мене… Накажете передати?

Абакумов зрозумів, що Комуров знову загнав його в глухий кут; просити надіслати матеріали після різкого переходу на «ви» — значить псувати стосунки.

— Як тільки буду в генералісимуса — підпишу. Але довідочку склади гарненько, добре?

— Гаразд, Вітю, довідку я тобі завтра ж підготую.

Коли порученець приніс «ліптон» і печиво, Абакумов сам розлив кип'яток, опустив пакетики в склянки, спитав, чи не хоче Богдан міцнішого: «Два пакетики дають такий ефект дії, як чарка хорошого вина».

— Якого? — спитав Комуров. — Міцного? Чи кавказького?..

Зараз щось попросить, зрозумів Абакумов, постанови йому мало, неспроста він про міцне спитав, хтось з моєї охорони їм доносить, що я мадеру п'ю, а в їхній компанії хвалю всякі там цинандалі та мукузані. В роті терпне, вода та й годі, не бере, цар не дурний був, мадеркою втішався. «Жіночий коньяк»! Нехай собі називають як хочуть, а для мене кращого вина нема: і солодке на смак, і п'янить млосно…

— Хорошого вина в пляшках мало, — відповів Абакумов ухильно. — От коли мене грузини частували зеленим сухим вином прямо з бурдюків — це, я скажу, казка! Хоч грузинську «Хванчкару» люблю навіть у пляшках…

— У нас є кращі вина… Скажи, Вітю, тобі про Рюміна нічого не доповідали?

— Про Рюміна? — перепитав Абакумов, спохмурнівши. — Хто це?

— По Архангельську працював, підполковник…

— А чому мали доповідати? Сталося щось? Запросити?

— Не треба. Я прошу твоєї санкції, дай його мені, готуватиму до хорошого діла.

— Будь ласка, — зразу погодився Абакумов. — Тут моєї санкції не потрібно, підписуй наказ сам, використовуй його, як тобі заманеться.

…Питання про Рюміна виникло не випадково: підполковник попав «на підслух», коли був у квартирі якогось Шевцова, за котрим давно стежили — крайній шовініст; добряче випив і сказав: «Але ж в одному біснуватий фюрер мав рацію: євреїв треба знищувати! Подивіться, хто у нас зараз веде найбільшу боротьбу проти батьківщини? Хто продає країну за іноземні самописки? Євреї! Хто критикує російських письменників та артистів? Єврейські космополіти! Хто зводить наклеп на російських шахтарів у кіно? Єврей Луков, під псевдонімом ховається, сволота! Хто завів у безвихідь нашу економічну науку? Єврей Варга! Хто паплюжить нашу історію? Євреї. Хто какофонії пише? Єврей Шостакович!»

Хтось із присутніх сказав, що Шостакович росіянин.

Рюмін і Шевцов роз'ярились: «Немає таких російських прізвищ! І вуха в нього єврейські!»

Оскільки Влодимирський розробляв Єврейський антифашистський комітет, Комуров зразу прикинув, що така людина може знадобитися. Але згодом, подумавши, вирішив узяти цього Рюміна під свою опіку, треба спочатку обкатати, а використати — лише тоді, коли настане черга коронної справи. Берія натякнув, що політика Коби буде однозначною, оскільки економічно росіян ще більше затиснуть, треба буде звертатися до їхнього патріотизму, підкреслювати їхню винятковість, поставляючи «ворогів», винних у труднощах.

— Спасибі, Вітю, — підводячись, сказав Комуров. — І за чай спасибі. Справді, чудовий напій… Тільки абхазький кращий, чесне слово… Ще пришиють тобі цей чортів «ліптон»… Товариш Суслов у цьому ділі суворий, май на увазі… Ти краще адлерський чай хвали, він російський. Краснодарський край, козаки, опора держави… Раджу тобі як другу, Вітю…

На тому й попрощався, залишивши Абакумова в похмурій задумливості.

…Додому міністр повернувся рано, сказав помічникові, що захворів, мігрень. Велів з'єднувати лише з Поскрьобишевим та членами Політбюро, для всіх інших міністрів — його нема.

Дочка вже повернулася. Він запропонував їй погратися в «морський бій»; билися захоплено, потім перейшли на «хрестики-нулики», він піддавався, на обличчі зображав прикрість, улюблениця реготала. Потім принесла колоду карт, зіграли в «дурня».

Відсунувши руку з картами так, щоб дочка могла підглядати, з тугою подумав: бідолашненька моя кровиночко, коли зі мною станеться щось, який же на тебе жах чекає, які муки… Для чого я ліз нагору, видирався по цій триклятій драбині! Служив би собі тихо й непомітно, так ні ж, мене понесло! У нас тільки тихі виживають… Лише маленькі та непомітні своєю смертю помирають… А своєї долі