Ірен Віталіївна Роздобудько - Одного разу…

що ми – близькі за якимось набором ДНК чи порядком розташування клітин. Як це страшно! Вона, ця субстанція, говорить до мене, немов крізь щільні шари вати, а я намагаюсь розібрати слова. І дещо таки вловлюю, але повністю висловити – не можу, не вмію. Лише видаю якісь незрозумілі звуки, ворушу губами. Але ж «ТАМ» – чекають! Адже це можу сказати лише я, а я – мовчу або імітую…

Жах!

Але жах полягає ще й у тому, що не менше мучиться і та невідома субстанція, котра поклала свої надії саме на мене!

Крамольні думки про великих.

…бачу Набокова, що схилився над метеликом з тонкою гострою голкою, якою він розправляє крильця, проколює тулуб і пришпилює до картону. Метелик рефлекторно смикається. Набоков – неперевершений ентомолог. Але я не про науку…

Мені здається, що Набоков не добрий. Стиль його – дистильований, чистий, мов озон. Але він усіх пришпилює ним до картону гострою голкою. І соромно, і незатишно, і боляче…

…найбільший талант Марини Цвєтаєвої – її донька Аріадна.

…поети бувають: від Бога і від горя. Решта – імітатори.

…Ніцше – Мефістофель за плечима людства. Він звертається до гіршої частини душі людини – і вона відгукується. Тому що навіть у найчистішій душі закладена певна частина гріховності. І ця частина більш рухома, більш активна, більш здатна штовхати до вчинків.

…Ахматова – Ганна Горенко. Мені здається, що вона більше любила у віршах, ніж у житті. У житті вона лише дозволяла любити себе – з холодною величчю. Інакше як може бути в жінки стільки «коханих чоловіків»? Чоловіків може бути й багато, але коханий – один. Тоді навіщо ж ці – «багато»? Страх самотності? Але ж вона все одно була самотньою, як справжній поет…

…учора в Києві (примітка: запис від 19 листопада 1989 року) відбулося перепоховання праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Якби найменший янгол шепнув їм на вухо – тоді! – що ось так воно буде! Що ось так буде зустрічати їх Україна, наскільки б легше стало їм зносити тортури! Невже не було ЇМ жодного знаку? Ані видіння? Ані пророчого сну?… Впевнена: були!

Два «ч».

Успіх письменника визначають два «ч»: Читач і Час. Читач може помилятися – тому його рішення – тимчасове, сьогоденне. Час підтверджує цінність творчості.

Деталі.

Є такий не дуже добре зрозумілий (принаймні мені) вислів: «диявол ховається в деталях»… Впевнена в іншому: в деталях ховається Бог. Все в житті починається саме з деталей: з кінчиків нігтів співрозмовників до кінчиків їхніх чобіт, з ганчірки під порогом будинку до кавалочка пилу під ліжком. Деталі можуть сказати про людину і світ більше, ніж велика яскрава вивіска на фасаді.

Огида до слова.

Давно-давно мені потрапили на очі рядки Євгена Євтушенка про те, що «поет починається тоді, коли надходить відчуття… огиди до слова». Це мене страшенно обурило! Адже Слово було для мене Богом, як і написано в Біблії. Все в мені було суцільним пафосом щодо письменників, літератури, тієї ноосфери, що її утворюють книжки й особистості. Минуло багато років, і з усім жахом, з усією оголеною правдою і безвихіддю, я несподівано зрозуміла, що він мав на увазі. І відчула ту ж огиду. Адже нині надто багато слів і надто багато тих, хто вправно й навіть майстерно-талановито складає їх на папері. Приєднує і припасовує одне до одного, цементує розчином, штукатурить і що там ще… – «облицьовує». І не відчуває жодної муки та жодних сумнівів. І тієї «огиди», коли слова вистрибують, мов веселі цвіркуни, одне схоже на інше…

Так, «поет» починається в мовчанні.

Він мусить починатися – наново, з кожної нової книжки, закреслюючи всі попередні. Забуваючи про них.

Вважаючи, що нічого ще не написав.

Це здається мені єдино правильним.

Можливо, я помиляюсь…

Як писати книжки.

Цього навчити неможливо й навіть не потрібно. Щоб навчитись добре писати, як це не парадоксально, важливо навчитись зовсім інших речей!

Їх багато. По-перше, треба й самому багато читати, щоби навчитись розрізняти справжній твір від «словесної потерухи», тобто виховати в собі добрий смак. А по-друге й десяте – навчитися співчувати, приймати чужий біль за свій, не соромитись показувати свої почуття, мати власну думку та не боятися висловити її, навіть якщо вона йде супроти загальноприйнятої, сприймати всі прояви життя і все, що тобі дається, гідно, і все використовувати на досвід, вміти слухати і спостерігати, не розраховувати на успіх і славу – знати, що ти маєш все відшкодувати власним життям.

* * *

Але все то так – «думки вголос».

Зрештою, гонорар теж важливий. І місце роботи – письменницький кабінет, де завжди тихо й пахне кавою або цигарками. І хтось із домашніх шанобливо зазирає в шпарку: чи не подати ще кави? І всі довкола зітхають: він (вона) пише РОМАН! А потім іде на прогулянку, щоб нагуляти нові думки. І не забути про… дві-три сторінки – «на очі», п’ять – «на одяг» і зо двадцять – «на розвиток стосунків»…

Книжкові заходи

…одного разу ми їхали потягом «Київ-Варшава».

На Міжнародний книжковий ярмарок.

Їхали-доїхали.

Побули-відбули.

Купила собі велетенський чорний капелюх на Маршалківській…

Повернулись.

І кожен із тих, хто там був, написав свою статтю.

Як завжди, дала свою «на оцінку» Лесі.

– Я не хочу бути «міледі»! Вона погано закінчила! – пручалася Леся, коли прочитала моє писання.

– Але це мені потрібно для заспіву, – умовляла я.

Умовила.

Відіслала статтю до газети.

Ось якою вона вийшла.

«…За дві години до відправлення потяга «Київ – Варшава» я заслабла, мов Констанція Бонасьє у монастирській келії. Уявила, як дитяча письменниця Леся Воронина, котра теж їхала в складі делегації, умовляє мене голосом «міледі» взяти себе в руки.

– Ні, ні, – кажу я. – Їдьте самі. Ви ж бачите: я не можу…

– Я без вас нікуди не поїду! – рішуче каже «міледі».

– Благаю вас, залиште мене тут, – каже «Констанція».

За вікном лунає цокання копит.

– Що це? – лякається напівпритомна «Констанція». – Це – наші?

– Ваші, ваші, – загадково посміхається «міледі», визираючи у вікно, де на конях весело скаче когорта на чолі з Андруховичем та Жаданом. – Ану ж бо, негайно підводьтеся!

– Краще вбийте мене! Дайте отрути! – кричить перелякана «Констанція».

…Ось приблизно так я вирушала на Варшавський міжнародний книжковий ярмарок, увесь час міркуючи, навіщо мене туди покликали. Нічого «суспільно-значущого» я не пишу, «маси» до мене не дослухаються.

Тоді – навіщо?

Інтуїція не підвела.

…Вагон номер 3 був переповнений знайомими, яких я