Роберто Сав'яно - Ґоморра

спогади однокласників. Анналізу вбили. Одного спекотного вечора, першого по-справжньому спекотного вечора після безкінечних дощів, Анналіза вирішила сходити до подруги, що мешкала на нижньому поверсі їхнього будинку. Смаглява та вродлива, вона начепила гарненьке привабливе платтячко, яке тісно облягало її пружну струнку фігуру. Здається, такі вечори навмисне створені природою для того, щоб дівчата зустрічалися з хлопцями, а в чотирнадцять років дівчина з Форчелли уже починає вибирати собі приятеля, щоби потім повести його аж до олтаря. В чотирнадцять дівчата з робочих районів Неаполя вже схожі на досвідчених жінок: їхні обличчя сильно розмальовані косметикою, груди перетворені на тугенькі м’ячики за допомогою бюстгальтерів-«підйомників», а на ногах — черевики з гострими шпильками. Вони мусять бути талановитими канатохідцями, щоби курсувати вулицями Неаполя, вимощеними базальтовими породами та плитами застиглої лави — ворогами жіночого взуття. Анналіза була гарною дівчиною. Дуже гарною. Вона слухала музику зі своєю подругою та кузиною, і всі троє поглядали на хлопців, які гасали на мотоциклах, що аж покришки диміли. Вони наче виконували вправи з ризикованого водіння поміж людей та машин. То була гра-залицяння, стара, як світ, і завжди та сама. Дівчата з Форчелли люблять слухати неомелодійну музику, записи з якою продаються як гарячі пиріжки в робочих районах Неаполя, а також у Палермо та Барі. Тут Джіджі д’Алессіо, безперечно, поза конкуренцією. Йому вдалося прорватися з невідомості до слави і стати знаменитим по всій Італії, в той час як сотні інших і досі залишаються місцевими ідолами в якомусь районі, будинку чи вулиці. Скрізь є свій співак.

Раптом, якраз в ту мить, коли стерео завищало на високій ноті, звідкись на повному газу вискочили два моторолери, явно когось переслідуючи. Анналіза, її кузина та подруга нічого не розуміють, їм здається, що то хлопці просто граються, кидають виклик своїм суперникам. А потім пролунали постріли. Кулі рикошетом відскакують від стін. Уражена двома пострілами, Анналіза падає на землю. Всі кидаються тікати, а з балконів повисовувалися цікаві голови — їхні двері завжди тримають розчиненими, щоб чути, що відбувається на вулиці. Крики, «швидка допомога», несамовитий ривок крізь потік машин до шпиталю, натовп стривожених людей, що висипали на вулиці.

Сальваторе Джуліано — вагоме ім’я, воно саме по собі вже позначає тебе як начальника, командира. Але тут, у Форчеллі, не пам’ять про сицилійського бандита надає хлопцеві авторитетності. Просто чисто випадково сталося так, що його прізвище теж було Джуліано. Ситуація стала ще гіршою, коли Лавіджино Джуліано вирішив заговорити; він розкаявся і видав свій клан, щоби уникнути довічного ув’язнення. Але, як це часто трапляється в диктаторських структурах, навіть коли усувають ватажка, то його може замінити лише хтось із його людей. Тому, незважаючи на безслав’я зради, тільки Джуліано змогли поновити та підтримувати стосунки з великими наркоторговцями та «кришувати» бізнес-структури. Але з часом район Форчелла втомився… Йому більше не хотілося, щоб ним керувала знеславлена родина, йому набридли арешти та присутність поліції. Той, хто бажає зайняти місце Джуліано, має офіційно утвердитися як суверен; він має викорінити цю сім’ю, знищивши її спадкоємця, Сальваторе Джуліано, племінника Ловіджино. Той вечір був обраний як момент, коли нова гегемонія буде встановлена офіційно, коли буде знищено молодого нащадка, що вже було почав піднімати голову, і коли район Форчелла побачить світанок нової панівної сили. Тож на спадкоємця родини Джуліано вже чекають. Коли Сальваторе Джуліано помічають, він іде спокійно, неквапливо, але раптом здогадується, що вже потрапив у приціл. Він кидається тікати, видивляючись провулок, де можна сховатися, а кілери женуться слідом. Засвистіли кулі. Скоріш за все, Джуліано навмисне пробіг повз трьох дівчат, використавши їх як живий щит. У виниклому безладі він витягує пістоля і починає відстрілюватися. Через кілька секунд він знову кидається бігти. Кілери не в змозі його наздогнати. Двоє дівчат чимдуж біжать до дверей, щоб сховатися. Потім обертаються — але Анналізи нема. Он вона, лежить на вулиці в калюжі крові, з простреленою головою.

На похороні мені вдалося добратися до підніжжя олтаря, де стоїть домовина з тілом Анналізи. Біля кожного з чотирьох кутів стоять поліцейські в уніформі. Віддають офіційну данину пам’яті від влади області Кампанія. Домовина усипана білими квітами. В ногах загиблої — стільниковий телефон. Її телефон. Батько Анналізи стогне, потім щось роздратовано бурмоче і нервово смикається, стискаючи кулаки. Він стає поруч зі мною і каже, не звертаючись безпосередньо до мене: «І що тепер? Що тепер?» Глава сім’ї починає ридати, і жінки з родини убитої заголосили, застукали себе в груди, заверещали високими голосами, погойдуючись з боку в бік. Коли ж батько Анналізи припиняє плакати, вони теж враз замовкають. На лавах сидять дівчата — подруги, кузини та сусідки. Вони імітують жести своїх матерів, так само хитають головами і так само стогнуть, повторюючи знову і знову: «Ні, цього не може бути. Ні!» Вони почуваються, наче їм призначили важливу роль — заспокоювати і втішати. Одначе вони випромінюють гордість. Бо похорон жертви Каморри — це як ініціація, посвята, щось рівне за своїм значенням першій менструації або першому сексуальному досвіду. Як і їхнім матерям, ця подія дає змогу дівчатам брати активну участь у житті району. На них дивляться об’єктиви відео— та фотокамер — здається, все це діється спеціально для них. Багато хто з цих дівчат згодом вийдуть заміж за каморристів. Торговців наркотиками або бізнесменів. Кілерів чи консультантів. Багато хто з них народять дітей, яким судилося загинути від куль убивць, або стоятимуть у черзі відвідувачів у тюрмі Поджореале, щоб передати гроші та новини своїм ув’язненим чоловікам. Але наразі вони ще маленькі дівчата в чорних хустках та вуалях. Це — похорон, але всі вони ретельно вбрані: джинси з низькою талією, під якими видно трусики-стринги. Прекрасно. Вони оплакують подругу, знаючи, що ця смерть зробить їх жінками. Незважаючи на біль втрати, вони чекали цього моменту, прагнули його. Я замислююся про вічний кругообіг законів цієї землі. Думаю про сім’ю Джуліано, що досягла піку своєї могутності задовго до народження Анналізи, коли її мати була ще малою дівчиною і гралася з іншими малими дівчатами, які згодом стали дружинами чоловіків родини Джуліано та їхніх компаньйонів, дівчат, які виросли, слухаючи д’Алессіо, та радо вітали Марадону — футболіста, який полюбляв кокаїн від Джуліано та їхні вечірки; важко забути фото Дієго Армандо Марадони, що висіло над ванною Лавіджино, зробленою у вигляді шкаралупи. Через двадцять років Анналіза гине під час погоні за Джуліано, у неї влучили, коли втікач почав відстрілюватися, використовуючи її як живий щит; а може, просто