Аркадій Григорович Адамов - Зашморг

чимось пригнічена, вона мала поганий вигляд. На стривожені запитання Павла Віра намагалася не відповідати і переводила розмову на інше… Я вже знаю, Віра говорила тільки правду або нічого не говорила. Брехати вона не вміла. Їхня розмова на останньому етапі була вкрай напруженою і тяжкою. Але це вже третій ряд відомостей, його поки що торкатися не слід.

Віра почала дуже нервувати, коли вони поїхали у готель. Вона навіть сказала Павлу: «Ти думаєш, мені самій хочеться? Але я обіцяла… І тепер нічого не залишається, як їхати… Мене чекають, розумієш?..» Але хто чекає і навіщо, вона йому не сказала. У вестибюлі готелю так посміхнулася Павлові, немов благала вибачити її за щось. А коли Віра повернулася з пакунком, вона була похмура, мовчазна і цілу дорогу зосереджено думала. Коло під'їзду того будинку знову посміхнулася Павлу, ласкаво провела рукою по його обличчю і сказала: «Я дещо вирішила, Павлушо. Більше так тривати не може». Й утекла. А Павло залишився чекати. І на душі у нього… Втім, зараз суть не в ньому. Хоч він був по-справжньому щасливий. Він думав, що Віра вирішила їхню спільну долю, що вони все-таки будуть разом, назавжди.

Він чекав довго і терпляче. Але, коли Віра нарешті вийшла, Павло відразу зрозумів, що сталося непоправне. У Віри, як йому здалося, змінилася навіть хода. Вона важко сперлася на його руку. Йшли вони мовчки. Павло не наважувався ні про що запитувати. Еге ж! Пакунка у неї в руках уже не було. Це факт з першого ряду, ряду подій. Потім Віра втомлено сказала: «Ні, Павлушо, нічого не вийде…» Павло розгнівався. Втім, їхня подальша розмова теж належить не до цього ряду, а вже до наступного, третього. А тут я простежую лише стан Віри цього останнього вечора. А такі розмови велися у них, виявляється, давно. Хоч ця розмова була найважчою.

Отже, незабаром вони підійшли до брами будівництва, і Віра потягла Павла туди. Вони довго стояли, обійнявшись, біля деревця, Віра не хотіла відпускати Павла. Вона обіймала його мовчки, припавши обличчям до його грудей. Потім Віра повела Павла до котлована. Вони вилізли на високий насип, і Віра глянула вниз. Ось тоді Павло й сказав: «Обережно. Тут можна розбитися на смерть». А Віра відповіла: «І добре. Краще так…» Коли Павло вів її звідти, він помітив, що вона вся тремтить, як у лихоманці, і спитав, чи не захворіла часом. Віра уривчасто сказала: «Ні», — і незабаром почала квапливо, нервово прощатися, схлипуючи та розсердившись, коли Павло не хотів їхати. До речі, цей шлях від будівництва до зупинки трамвая, де Павло зрештою залишив Віру, ми з ним теж спробували перенести на схему.

Ось другий ряд одержаних мною відомостей, так б мовити, психологічний. Як виразно відчувається тут наростання у Віри психічної, нервової напруженості! І трагічний кінець здається тут уже закономірним.

Отже, самогубство? Очевидно, так. Але чому? Що стало причиною? Що або хто? А якщо «хто», то це теж треба розслідувати. Бо є такий тяжкий злочин — доведення до самогубства. Часом це страшніше і небезпечніше, ніж убивство. То що ж у даному випадку стало причиною самогубства? Якщо не причиною, то поштовхом тут, безперечно, був і приїзд Павла, і ці дивні, навіть підозрілі візити.

Втім, спершу треба пройти третім рядом одержаних мною відомостей. Його можна назвати суто інтимним або любовним рядом, і тут беруться до уваги, як ви, напевно, здогадуєтесь, ті взаємини, що виникли між Вірою та Павлом. Зазначу, до речі, що і тут я Павлу вірю в усьому. І не тільки тому, що його розповідь збігається навіть у деталях з тим, що я уже знав про їхні взаємини, і навіть не тому, що я бачив, у якому стані Павло все це мені розповідав — коли брехати стає неможливо; але головне, я зрозумів, за що Віра полюбила цього хлопця, — а те, що вона його полюбила, я тепер не маю сумнівів, досить прочитати її листи. Так, Павло — людина відверта, смілива і чиста, ось головне у ньому, хоч багато хто може мені й не повірити, довідавшись про його судимість, втечу та інші «вибрики».

Вони справді познайомилися у санаторії влітку минулого року. І полюбили одне одного. Павло потім не раз приїздив до Москви, вони бачилися, листувалися цілу зиму. Але чим ближчими ставали одне одному, тим дужче Віра немовби гнітилася, тим, здавалося, більше спочатку прикростей, а потім і страждань завдавали їй ці взаємини. Павло спочатку відчував це зовсім приглушено, невиразно і сам не вірив своїм відчуттям. Адже він бачив, що вона любить його! Вперше Павло зіткнувся з цим відверто, коли вже навесні він запропонував Вірі стати його дружиною. І Віра відмовилася. «Це неможливо, неможливо», — сказала вона й розплакалась. Вона розплакалася так гірко, так відчайдушно, що Павло сторопів. Віра обіймала, цілувала, пестила його, і Павло відповідав, збитий з пантелику та розгублений. Він нічого не розумів. Вона готова була жити з ним, але вийти заміж за нього чомусь вважала для себе неможливим. А Павло любив її по-справжньому і не бажав потайного, невлаштованого та бездітного життя з нею у різних містах. А головне, він відмовлявся розуміти, та й не міг зрозуміти, чому вони повинні бути приречені на таке недоладне, таке безглузде життя.

І ось ще майже півроку страждань, сварок, примирень, благань, відчаю, поїздок до Москви. У нього знову відкрилася виразка шлунка — вперше з'явилась вона у нього в колонії, — і Павло змушений був знову поїхати до санаторію лікуватися. Цього разу — без Віри. А потім… потім раптом прийшов цей її останній лист.

Навіть я не можу зараз спокійно згадати цей лист. Напевно, після таких листів люди недовго залишаються серед живих. Ці листи пишуться на краю такої безодні відчаю, що крок у неї робиться вже автоматично.

Але навіть у цьому листі Віра не каже, чому вона відмовляється вийти заміж за Павла. Вона тільки пише, що любить його і не хоче розбивати й калічити йому життя, він і так надто багато зазнав. А її життя закінчене, і вона все одно не витримає того, що її чекає. І що більше у неї немає сил. Інші можуть так жити, а вона — ні. І тут, мовляв, нічого вже не вдієш, нічого не зміниш. А винувата в усьому вона сама, насамперед вона, а вже потім інші. І Павлу вона бажає щастя, він його заслужив, щастя з іншою жінкою.

Ось одержавши такий