Роберт Льюїс Стівенсон - Чорна стріла

— З храму, який ти осквернив убивством, хлопче, — зауважив розкішно одягнений високий на зріст чоловік.

— Де докази? — закричав Дік. — Мене обвинувачують у співучасті в злочині, але не наводять жодного доказу. Я справді домагався руки цієї дівчини, і вона, візьму на себе сміливість заявити про це, прихильно ставилась до цього. Та що ж тут поганого? Кохати дівчину не є злочином, я так гадаю… і домагатися її любові теж не злочин. Ні в чому більше я не винен.

Дік так сміливо заявив про свою безневинність, що серед натовпу в церкві пішов схвальний шепіт. Але в той же час в натовпі знайшлося багато таких, що обвинувачували його. Вони кричали про те, як його знайшли минулої ночі в будинку сера Деніела, що він по-блюзнірському переодягнувся монахом. Серед цього галасу сер Олівер раптом вказав рукою на Лоулеса і вигукнув, що той теж співучасник злочину. Лоулеса стягли з місця і поставили поруч з його командиром. Пристрасті з обох боків розгорілися і, поки одні тягли полонених туди й сюди, щоб допомогти їм втекти, інші проклинали їх і били кулаками. У Діка шуміло у вухах, голова йшла обертом, наче він потрапив у вир бурхливої річки.

Але високому на зріст джентльмену, який зробив Дікові зауваження, вдалося гучним і владним голосом втихомирити натовп і відновити порядок.

— Обшукайте їх, — наказав він, — чи немає в них зброї. Тоді ми можемо зробити висновок про їхні наміри.

У Діка не знайшли ніякої зброї, крім кинджала, і це свідчило йому на користь, поки хтось догідливо не витяг його кинджала з піхов, і не знайшов на ньому слідів, крові Раттера. Серед прихильників сера Деніела знявся страшенний галас. Високий джентльмен жестом і владним поглядом примусив їх замовкнути: Але коли черга дійшла до Лоулеса, під його сорочкою знайшли стріли, схожі на ті, якими тільки що стріляли.

— А що ви тепер скажете? — запитав високий джентльмен, несхвально дивлячись на Діка.

— Сер, — відповів Дік. — Я тут знаходжусь під захистом церкви, адже ж це так? З вашої постави, сер, я бачу, що ви людина благородна; а на вашому обличчі я читаю знаки справедливості і благочестя. Вам я здаюсь в полон разом з цим весельчаком, відмовившись від захисту цього святого місця. Краще вбийте мене своєю власною благородною рукою на цьому місці, тільки не віддавайте мене, благаю вас, в руки цього чоловіка, якого я на весь голос обвинувачую, що він убив мого батька, що він незаконно привласнив мої маєтки і прибутки. Ви своїми вухами чули, якими тортурами він погрожував мені. Це буде проти вашої власної честі, якщо ви видасте мене моєму запеклому ворогові і старому гнобителю. Судіть мене справедливо згідно з законом і, коли виявиться, що я справді винний, карайте мене милосердно.

— Мілорде, — крикнув сер Деніел, — навіщо ви слухаєте цього вовка? Закривавлений кинджал викриває його брехню.

— Ні, добрий рицарю, вислухайте мене, — відповів незнайомець. — Ваша власна гарячковість свідчить в деякій мірі проти вас.

І тут раптом наречена, яка опритомніла декілька хвилин тому і дико дивилась на цю сцену, вирвалась з рук тих, хто тримав її, і впала на коліна перед джентльменом.

— Мілорде Райзінгем, — скрикнула вона, — вислухайте мене в ім'я справедливості. Ця людина силоміць тримає тут мене, вона викрала мене з рідного дому. З того дня я ніколи не бачила ні жалю, ні співчуття, ніхто не втішив мене, ніхто, крім Річарда Шелтона, якого тепер обвинувачують і намагаються занапастити. Мілорде, якщо він і був учора ввечері у будинку сера Деніела, то це я привела його туди, він прийшов тільки заради мене і нікому не думав чинити зла. Поки сер Деніел був добрим до нього, він часто бився з ним разом проти «Чорної стріли»; але коли його підлий опікун став важити на його життя і він втік вночі, рятуючи свою душу, з цього кривавого дому, куди було йому подітись, — йому, безпомічному і без копійки грошей? І якщо він потрапив у погану компанію, кого слід винити — хлопця, з яким поступили так несправедливо, чи опікуна, який зловживав своїм обов'язком?

Маленька юна леді впала на коліна поруч з Джоанною.

— А я, мій добрий лорде і дядю, — сказала вона, — я можу засвідчити з чистим сумлінням перед лицем всіх, що ця дівчина каже правду. Я, недостойна, провела цього юнака в будинок сера Деніела.

Граф Райзінгем слухав їх, не говорячи ні слова, і коли вони кінчили, ще довго мовчав. Потім він подав Джоанні руку, щоб допомогти їй підвестися, але дівчині, яка назвала його дядею, він не подав руки.

— Сер Деніел, — сказав він, — тут дуже заплутана справа, яку я, з вашого дозволу, візьму на себе, щоб розібратися в ній і все влаштувати. Отже, будьте задоволені: ваша справа в надійних руках, а зараз йдіть негайно додому і перев'яжіть свої рани. Сьогодні холодно, і я не хотів би, щоб ви застудили їх.

Він зробив знак рукою, пильні слуги, що слідкували за його найменшим рухом, передали цей знак далі. Тієї ж миті знадвору пролунали різкі звуки фанфар, і через головний вхід у церкву ввійшли лучники і воїни, одягнені в кольори лорда Райзінгема. Вони забрали Діка і Лоулеса з рук тих, хто все ще затримував їх, і, зімкнувши ряди навколо полонених, вийшли з церкви.

Коли вони проходили повз Джоанну, вона простягнула обидві руки до Діка і крикнула: «Прощай!», а подружка нареченої, анітрохи не збентежена очевидним незадоволенням свого дяді, послала Дікові поцілунок рукою і сказала: «Не падайте духом, приборкуваче левів!»

Вперше за весь цей нещасливий ранок на обличчях людей з'явилася посмішка.

Розділ V

ГРАФ РАЙЗІНГЕМ

Незважаючи на те, що граф Райзінгем був тоді найвидатнішою особою в Шорбі, він скромно оселився в приватному будинку одного джентльмена на околиці міста. Тільки воїни, що стояли на варті біля дверей будинку, та гінці на конях, які безперервно приїжджали і від'їжджали, свідчили про те, що тут була тимчасова резиденція знатного лорда.

Через те, що в будинку не знайшлося вільного приміщення, Діка замкнули в одній кімнаті з Лоулесом.

— Ви добре говорили, мастере Річарде, — сказав бродяга. — Чудово було сказано, і я, з свого боку, від щирого серця вдячний вам. Тут ми в надійних руках; нас тепер будуть судити справедливо і, безсумнівно, сьогодні ввечері пристойно повісять разом на одному дереві.

— Авжеж, мій бідний друже, я навіть не