Стівен Кінг - Що впало, те пропало

Робертом Пенном Ворреном та прикрашений малюнком двох танцюючих пінгвінів, один із яких курить сигарету.

Нарешті він знайшов, що шукав, поклав книгу на стійку й повернув її до Дрю.

— Ось, — сказав він. — Подивіться на це.

Серце завмерло у Дрю, коли він прочитав заголовок: Від Джона Ротстайна Фланнері О’Коннор. Дбайливо перефотографований лист був написаний на розлініяному аркуші паперу з нерівним лівим краєм, там, де він був вирваний із записника, купленого в магазині «усе по десять центів». Невеликий акуратний почерк Ротстайна, зовсім не схожий на руку більшості письменників, неможливо було не впізнати.

19 лютого 1953

Дорога Фланнері О’Коннор,

Я отримав Ваш чудовий роман «Мудра кров», який Ви люб’язно підписали для мене. Я можу казати чудовий, тому що купив його, як тільки він вийшов, й одразу ж прочитав. Я так само радий отримати копію з автографом, як Ви, не сумніваюся, радієте авторському гонорару від ще одного проданого примірника! Мені сподобалася вся різношерста компанія персонажів, особливо Хейзел Моутс і Енох Емері, воротар зоопарку, з яким, упевнений, мій Джиммі Ґолд захотів би подружитися. Вас називають «знавцем гротеску», міс О’Коннор, проте чого критики у Вас не помічають — імовірно, тому що самі позбавлені цієї якості, — так це Вашого божевільного почуття гумору, що не знає кордонів. Я знаю, Ви нездужаєте, але сподіваюся, що, незважаючи на це, Ви будете продовжувати працювати. Це важлива робота. Ще раз дякую.

Джон Ротстайн

PS: Досі сміюся з тієї знаменитої курки!!!

Дрю розглядав лист довше, ніж було потрібно, щоб заспокоїтися, потім перевів погляд на хлопчика, який назвав себе Джеймсом Гокінсом.

— Знаєте, про яку курку йдеться? Якщо хочете, я поясню. Це вдалий приклад того, що Ротстайн називав божевільним почуттям гумору.

— Я перевірив. Коли міс О’Коннор було шість чи сім років, у неї була курка — ну, принаймні вона так говорила, — яка ходила задом наперед. До неї приїхали люди з кіножурналу й зняли сюжет для новин. Курка потрапила до фільму. Міс О’Коннор потім казала, що то найвеличніша подія в її житті, а далі все пішло на спад.

— Це справді так. Тепер, якщо вже ми розібралися з куркою, чим можу допомогти?

Хлопчик тяжко зітхнув і відкрив застібку на манільському конверті. З конверта він дістав фотокопію і поклав поруч із листом Ротстайна в «Посилках з Олімпу». Обличчя Дрю Халлідея залишалося розслаблено-зацікавленим, але під стійкою його пальці переплелися так, що коротко стрижені нігті вп’ялися в долоні. Він миттєво зрозумів, що перед ним. Закарлючки на хвостах у, завжди віддалені окремо б, високо задерті в і р, що низько опускаються. Питання в тому, як багато знає «Джеймс Гокінс». Можливо, небагато, але, імовірніше, значно більше, ніж мало. Інакше не ховався б за вусами й окулярами, підозріло схожими на ті окуляри зі склом без діоптрій, які можна купити в аптеці або магазині одягу.

Нагорі сторінки стояла цифра 44, обведена в кружечок. Нижче йшов уривок вірша.

Самогубство ходить по колу, або мені так ввижається;

У вас може бути своя думка, Але поки подумайте над цим.

«Plaza в перших променях світанку», — Так можна сказати в Мексиці.

Або в Гватемалі, якщо хочете. У будь-якому місці, де в кімнатах усе ще

Вішають на стелю дерев’яні вентилятори.

Не важливо, адже в синьому небі blanco,

Лише рвані верхівки пальм, і Rosa, де хлопчисько напівсонний

Біля кафе миє камені бруківки. На розі, в очікуванні першого…

На цьому вірш обривався. Дрю подивився на хлопчика.

— Там далі про перший ранковий автобус, — повідомив Джеймс Гокінс. — Той, який по дротах їздить. Він називає його «trolebъs». Це іспанською «тролейбус». Дружина чоловіка, яка це розповідає — чи, може, його подруга, — сидить мертва в кутку кімнати. Вона застрелилася, і він тільки-но її знайшов.

— Щось мені це не здалося безсмертним творінням, — промовив Дрю. У його ошелешеному стані це єдине, що він зміг сказати. Незалежно від якості, цей вірш був першим новим твором Джона Ротстайна, який з’явився за останні півстоліття. Ніхто його не бачив, крім автора, цього хлопчиська й самого Дрю. Якщо, звичайно, Морріс Белламі не читав його, що малоймовірно, ураховуючи велику кількість записників, які він, за його словами, украв.

Велика кількість.

Збіса велика кількість записників.

— Так, це точно не Вілфред Овен і не Т. С. Еліот, але, я думаю, не це головне. А що ви думаєте?

Дрю раптом усвідомив, що «Джеймс Гокінс» уважно за ним спостерігає. І що ж він бачить? Імовірно, занадто багато чого. Дрю звик приховувати реальні почуття, аби уникати зайвого ризику, — якщо доводиться занижувати ціну для того, хто продає, і завищувати потенційним покупцям, без цього аж ніяк, — але це було те саме, що побачити «Титанік», який несподівано сплив із дна Атлантичного океану, зім’ятий і проіржавілий, але ж таки справжній «Титанік».

Що ж, гаразд, визнай це.

— Так, мабуть. — Фотокопія і лист О’Коннор усе ще лежали поруч, і Дрю мимоволі став водити над ними коротким товстим пальцем, порівнюючи. — Це підробка. Відмінна, але підробка.

— Це не підробка. — Без невпевненості в голосі.

— Звідки це у вас?

І хлопчик почав плести якусь нісенітницю, до якої Дрю навіть не прислухався. Щось про те, як його дядько Філ із Клівленда помер і заповідав молодому Джеймсу свою бібліотеку, а в ній серед дешевих видань та додатків до журналу клубу «Книга місяця» виявилися — ви тільки погляньте! — шість записників, заповнених усілякими цікавими речами. Переважно це поезія, але є кілька есе та окремі недописані оповідання. Усе це було роботою Джона Ротстайна.

— Як ви дізналися, що це Ротстайн?

— За стилем. Я його впізнаю навіть у поезії. — До цього питання він вочевидь приготувався заздалегідь. — Я в міському коледжі вивчаю американську літературу й прочитав майже всі його роботи. Наприклад, тут йдеться про Мексику, а Ротстайн півроку нею подорожував, коли пішов зі служби.

— Як і ще дюжина гарних американських письменників, включаючи Ернеста Гемінґвея і загадкового Б. Травена.

— Так, але погляньте на це. — Хлопець дістав із конверта другу фотокопію. Дрю наказав собі не тягнутися до неї жадібно… і жадібно потягнувся до неї. Він поводився так, немов займався цією справою три роки, а не більше тридцяти. Але хто б міг його звинуватити? Це була справа надзвичайної важливості. Надзвичайної важливості. Але складність полягала в тому, що «Джеймс Гокінс», схоже, знав про це.

Еге ж, але він не знає того, про що знаю я, наприклад, про походження цих документів. Якщо тільки його не використовує Моррі,