Ю. Несбе - Пентаграма

скарб. Єдиний, що його вона знайшла у своєму житті, й єдиний, що його по-справжньому могла втратити. Вона це розуміла – і тому не запитувала, ні з ким він був, ні чим займався.

Але тепер сталося те, що змушувало її дізнатися, чи дійсно на нього можна покластися. Тому що в житті з’явилося дещо ще більш дорогоцінне. Йому вона поки що нічого не говорила. Та і сама дізналася про все лише три дні тому, коли повернулася від лікаря.

Вона вислизнула з ліжка й безшумно пройшла до дверей. Обережно опустила дверну ручку і мигцем кинула погляд на його відображення в дзеркалі над комодом. Вийшла в коридор і обережно зачинила за собою двері.

Валіза була мишачого кольору, з висувною ручкою. Майже нова, але місцями вже подряпана, з напівобірваними наклейками митного огляду та назвами міст, про які вона навіть не чула.

У напівтемряві вона бачила, що цифровий замок виставлений на 0–0 – 0. Як і зазвичай. І знала, що так вона не розкриється. Розкритою вона цю валізу ніколи не бачила, окрім тих випадків, коли лежала в ліжку, а він збирав речі в дорогу. Абсолютно випадково, коли він востаннє збирався, вона побачила цифрову комбінацію на зворотному боці кришки. Запам’ятати три цифри не так уже складно, якщо захотіти. Забути про все й запам’ятати три цифри – готельний номер, куди їй одного дня сказали підійти, уточнивши, що надіти й які є особливі побажання.

Вона прислухалася. За дверима чулося розмірене похропування.

Чогось вона не знала. Чогось і не мусила знати. Чогось не зробила, а слід було б. Але все це було у минулому. Вона доторкнулася кінчиками пальців до коліщаток із цифрами. З цієї миті важливим було тільки майбутнє.

Замки м’яко клацнули і відкрилися.

Вона сиділа навпочіпки і дивилась.

Під кришкою на білій сорочці лежав страшний чорний металевий предмет. Пістолет. І не треба було перевіряти, аби переконатися, що він справжній. Вона бачила їх і раніше – у своєму минулому житті. До горла підступив клубок, до очей сльози. Вона затиснула обличчя долонями і двічі прошепотіла про себе мамине ім’я.

Минуло всього декілька секунд.

Потім вона глибоко і спокійно вдихнула. Вона переживе. Вони переживуть. Принаймні це пояснює, чому він не розводиться про те, як заробляє такі гроші, вже напевно, чималі. У неї в голові промайнуло питання: «Хіба я не заробляла стільки ж?»

Вона зібралася з духом.

Чогось вона не знала. Чогось і не мусила знати.

Вона закрила валізу і обнулила кодовий замок. Послухала під дверима, обережно відчинила їх і прокралася всередину. На ліжко з коридору впав прямокутник світла. Якби вона перед тим, як зачинити двері, поглянула в дзеркало, побачила б, що одне око у нього розплющене.

Але вона була занадто зайнята своїми думками. Вірніше, однією думкою, яку обмірковувала знову і знову, лежачи і прислухаючись до шуму вулиці, криків із зоологічного саду і його глибокого рівного дихання: «З цієї миті важливе тільки майбутнє».

Крик. Дзенькіт пляшки, що розбивається об тротуар. Хрипкий сміх. Лайка. Хтось утікає по Софієсгате у бік стадіону «Бішлет».

Харрі дививсь у стелю і слухав нічну вулицю. Три години він проспав без сновидінь, прокинувся і почав думати. Про трьох жінок, два місця злочинів і одного чоловіка, який запропонував непогану ціну за його душу. Він намагався відшукати в цьому систему. Дешифрувати код. Побачити загальну картину. Зрозуміти те, що Ейстейн називав особливим виміром: не як, а навіщо.

Навіщо перевдягатися велокур’єром і вбивати двох, а скоріше за все, трьох жінок? Навіщо вибирати такі місця, де вбивати найважче? Навіщо залишати послання? І якщо за кожним убивством стоїть сексуальна підоснова, чому ні на тілі Камілли Луен, ні на тілі Барбари Свендсен не виявлено слідів насильства?

У Харрі розболілася голова. Він відкинув підковдру і перевернувся на інший бік. Цифри електронного годинника горіли червоним, показуючи другу годину п’ятдесят одну хвилину. Останні питання Харрі поставив сам собі. Навіщо думати про душу, якщо це розбиває серце? Навіщо, власне, хвилюватися за систему, яка тебе ненавидить?

Він підвівся і вийшов на кухню. Подивився на шафку над мийкою. Відкрив кран, підставив під нього склянку і дав їй наповнитися по самі вінця. Потім висунув шухляду, де лежали столові прибори, і дістав звідти чорний циліндрик. Зняв кришку, висипав вміст на долоню. Від однієї пігулки він засне. Від двох і кількох скляночок «Джима Біма» йому знесе дах. Від трьох і вище – реакція непередбачувана.

Харрі широко розкрив рот, кинув туди три пігулки і запив склянкою теплої води.

Повернувшись у вітальню, він поставив платівку Дюка Еллінгтона, яку купив після того, як побачив сцену з Джином Хекменом у фільмі «Розмова», де той сидить у нічному автобусі, а за кадром звучить фортепіанна мелодія, в якій так і проглядає самотність.

Харрі сів у крісло.

– Я знаю тільки один спосіб, – сказав тоді Ейстейн.

Харрі почав згадувати все, що сталося з того дня, коли він пройшов повз «Андеруотер» по дорозі до вказаного будинку по Уллеволсвейєн. П’ятниця. Саннергате. Середа. Площа Карла Бернера. Понеділок. Три жінки. Три відрізані пальці. З лівої руки. Три місця. Ніяких особняків – ні там, ні по сусідству. Старий багатоквартирний будинок початку століття. Ще один – приблизно тридцятих років. І офісна будівля сорокових. Ліфти. Скарре переговорив зі спеціалізованими магазинами для велосипедистів у Осло і окрузі. Вони сказали, що не можуть допомогти стосовно екіпіровки та жовтих костюмів, але через компанію «Фалькен» змогли принаймні дістати список тих, хто за останні місяці купував дорогі велосипеди, з тих, якими користуються велокур’єри.

Почалася дія ліків. Груба шерсть крісла приємно колола голі стегна та сідниці.

Жертви. Камілла, автор текстів у рекламному агентстві, незаміжня, двадцять вісім років, брюнетка, схильна до повноти. Лісбет, співачка, заміжня, тридцять три роки, блондинка, худорлява. Барбара, черговий адміністратор, двадцять вісім років, живе з батьками, шатенка. Зовнішність усіх трьох приваблива, але не помітна. Час убивства. Якщо припустити, що Лісбет убили відразу ж, убивства відбуваються не у вихідні. Раннього вечора, відразу ж після закінчення робочого дня.

Дюк Еллінгтон грав, і в голові Холе неначе звучали десятки мотивів, в яких слід було розібратися, але він змусив себе відключитися і почав програвати тільки необхідні.

Харрі не ліз у минуле жертв, не розмовляв із рідними і близькими та доповіді переглядав лише мигцем, не знаходячи в них нічого цікавого. Відповіді були не там. Не важливо, ким були жертви, важливо, чим вони були, що символізували. Для цього вбивці жертви