Ю. Несбе - Син

– Ти що?! – прошепотів він зі сталлю в голосі. – Ти думаєш, я вдарю тебе?

– Я…

– Двічі, Марто… – прошипів він, і вона відчула його гарячий подих на своєму обличчі. – Двічі за дев’ять років. І ти зі мною так, ніби я якийсь… сімейний насильник?

– Андерсе, пусти. Ти…

Вона почула кашель у себе за спиною. Андерс відпустив її руку і, дивлячись люто їй через плече, процідив:

– То ти проходиш, наркомане, чи як?

Вона обернулась. То був він. Стіґ. Він просто стояв і чекав.

Він перевів спокійний погляд з Андерса на неї. І тим поставив запитання. На яке вона відповіла кивком: усе гаразд.

Він кивнув у відповідь і пройшов повз них. Двоє чоловіків сердито зиркнули при цьому один на одного. Вони були однакові на зріст, але Андерс ширший у плечах, кремезніший.

Марта подивилася услід Стіґові, який пішов далі коридором.

Тоді знову перевела погляд на Андерса. Він нахилив голову набік і пильно дивився на неї з отим ворожим виразом, який вона помічала у нього дедалі частіше, але схильна була пов’язувати це з розчаруванням від браку визнання, на яке, як йому видавалось, він заслужив у себе на роботі.

– Що це, в біса, було? – запитав він.

Дивно: він завжди уникав лайливих слів.

– Що саме?

– Оце, що ви… Ви що оце… переглядались?!.. Хто цей тип?

Вона зітхнула. Скоріше навіть – з полегшенням. Це принаймні звичне і добре знайоме: ревнощі. Те, що не змінилося, відколи вони закохались підлітками. І вона знала, як з цим упоратись. Вона поклала руку йому на плече.

– Андерсе, не дурій. Ходімо зі мною по мою курточку, а тоді поїдемо додому. І сьогодні ввечері не станемо влаштовувати суперечки, а просто приготуємо вечерю, і…

– Марто, я…

– Тсс, – сказала вона, знаючи, що вже взяла гору. – Ти приготуєш вечерю, доки я прийматиму душ. Згода? А завтра обговоримо дату весілля. То як, усе гаразд?

Вона бачила, що він хотів заперечити, але поклала пальчик на його губи. Повні губи, на які вона колись запала. Вона провела пальцем униз, по підборіддю, по ретельно підстриженій щетині. А може, то саме його ревнощі вперше привернули її? Вона вже й не пам’ятала достеменно.

Коли вони сіли в його машину, Андерс остаточно вгамувався. У нього була BMW. Він купив цю машину всупереч бажанню Марти. Гадав, що вона їй поступово припаде до смаку, коли Марта зрештою оцінить, наскільки вона зручна, особливо для поїздок на далекі відстані. І наскільки надійна. Коли він завів мотор, Марта краєм ока знову побачила Стіґа. Він вийшов з Центру, швидко перетнув вулицю і попрямував на схід. На плечі у нього була червона спортивна торба.

Розділ 20

Проїхавши повз футбольне поле, Симон повернув на свою вулицю. У сусіда знову щось смажили на грилі. Гучні, просочені сонячним теплом і пивом вибухи сміху тільки підкреслювали літню тишу, що панувала в усій околиці. Більшість будинків стояли порожні, і лише один автомобіль був припаркований на узбіччі.

– Ось ми й вдома, – сказав Симон, зупинивши машину перед їхнім гаражем.

Він сам не знав, навіщо так сказав. Ельзе, безперечно, здатна була визначити, де вони.

– Спасибі, що запросив мене в кіно, – сказала Ельзе і поклала свою долоню на його, поверх важеля перемикання передач; так ніби він щойно провів її до дверей її дому і зараз побажає їй доброї ночі й піде геть.

«Я ніколи не міг цього зробити», – подумав Симон і всміхнувся їй.

Він питав себе, чи багато вона змогла побачити з того, що показувалось на екрані. То була її ідея піти в кіно. Упродовж сеансу він крадькома дивився на неї кілька разів і пересвідчився, що вона принаймні сміялася щоразу там, де треба. Зрештою, гумор Вуді Аллена міститься більшою мірою в діалогах, аніж у комічних зорових образах. Так чи інак, вони чудово згаяли вечір. Іще один чудовий вечір.

– Думаю, тобі бракувало тільки Міа Феров, – підначила вона його.

Він розсміявся. Оцінив дотеп. Першим фільмом, на який він запросив її, була «Дитина Розмарі», огидно-блискуча картина Романа Поланскі з Міа Феров, чий персонаж народжує дитя, яке виявляється сином диявола. На Ельзе фільм справив гнітюче враження, і впродовж тривалого часу вона була впевнена, що у такий спосіб Симон давав їй зрозуміти, що не хоче дітей, – надто тим, що підбивав її на повторний спільний перегляд. Лише після четвертого фільму Вуді Аллена з Міа Феров вона збагнула, що його зачарувала не інтрига диявола, а Міа Феров як така.

Коли вони йшли від машини до вхідних дверей їхнього будинку, увагу Симона привернув короткий спалах світла з вулиці. Наче спалах від променя обертового маяка. Спалах походив від припаркованого автомобіля.

– Що це було? – запитала Ельзе.

– Я не знаю, – відповів Симон і відімкнув вхідні двері. – Ти не поставиш каву, кохана? Я за мить до тебе приєднаюсь.

Симон залишив її і перейшов вулицю. Він знав, що автомобіль не належить жодному з їхніх сусідів. І взагалі нікому з поближніх мешканців. В Осло лімузини асоціюються здебільшого з посольствами, королівською сім’єю або міністрами. Він знав тільки одну особу, що роз’їжджала з тонованими стеклами, просторим майданчиком між сидіннями і власним водієм за кермом. Цей водій саме вийшов з машини і тримав відчиненими для Симона задні двері.

Симон нахилився, але в машину не сідав. Маленький гостроносенький чоловічок, що сидів усередині, мав кругле рум’яне обличчя такого типу, що по-народному визначається як «пампуха». Синій «клубний» піджак із золотими ґудзиками – початок з 1980-х років, прикмета норвезьких банкірів, судновласників та естрадних співаків, – завжди наводив Симона на думку, чи не було це виявом глибоко вкоріненого в підсвідомості всіх норвезьких чоловіків прагнення виглядати капітаном корабля.

– Старший інспекторе Хефасе, доброго вечора! – бадьоро привітав його рум’янопикий чоловічок.

– Несторе, що ти загубив на моїй вулиці? Тут ніхто не купуватиме твоє лайно.

– Ой-йой! Полісмен завжди на посту, еге?

– Тільки дай мені привід для арешту, і тоді побачиш.

– Якщо закон не забороняє допомагати людям у скруті, думаю, такої нагоди наразі не буде. Чому б вам не сісти в машину, Хефасе, щоб ми могли спокійно поговорити?

– Не бачу, навіщо мені це треба?

– То у вас теж проблеми із зором?

Симон витріщився на Нестора. Опецькуватий, з коротенькими руками. Однак рукава його блейзера були достатньо короткими, щоб демонструвати манжети із золотими запонками у формі ініціалів «HN». Хуґо Нестор стверджував, буцімто він українець, але згідно з особовою справою він народився і виріс у місті Флорьо, походив