Ю. Несбе - Син

Кнут знизав плечима. Він поважав людей, що зберігають вірність своєму бренду, нехай це будуть барабани чи цигарки, не має значення. Але «Мальборо»? Все одно, що сказати: «я з машин визнаю тільки “тойоту”».

– Давай, старий! – сказав Кнут. – Побачимось!

– Дякую за прийом. Шануймось!

Він дивився, як хлопець йшов гравієм у бік воріт. Раптом той обернувся і рушив назад.

– Я щойно згадав, що код до дверей у мене на мобільному, – сказав він із трохи ніяковою усмішкою, – а…

– …а батарея сіла. 666С. Це я сам вигадав. Знаєш, що це означає?

Хлопець кивнув.

– Це код Арізонської поліції для самогубств.

Кнут закліпав очима.

– Як це?

– Точно кажу. «С» означає «суїцид». Мені батько колись казав.

Кнут дивився, як хлопець вийшов за ворота і постать його розчинилась у присмерку літнього вечора, тим часом вітерець колихав високу траву, і вона гойдалась хвилею, як публіка на концерті впродовж виконання сентиментальної балади. «Суїцид». Хай тобі грець! Безперечно, це набагато крутіше, ніж «666Сатана»!

Пелле подивився в дзеркало заднього огляду і почухав хвору ногу. Все було негаразд: кепський заробіток, кепський настрій і підозріла адреса, яку щойно назвав пасажир: Центр Іла. Тому вони наразі ще не рушили з місця, що практично було постійною стоянкою таксі Пелле у Ґамлебюен.

– Ти маєш на увазі притулок? – запитав Пелле.

– Так. Але тепер він називається… Так, притулок.

– Я нікого не вожу в притулок без попередньої оплати. Вибачай, але я мав уже сумний досвід.

– Авжеж. Я про це не подумав.

Пелле спостерігав, як його клієнт, або, точніше, потенційний клієнт, порпається в кишені. Пелле пробув за кермом тринадцять годин поспіль, але мине ще кілька годин, доки він доїде додому, в свою квартиру в Швайґаардз, припаркує машину, дошкутильгає по сходах на складних милицях, котрі він тримає під сидінням, гепнеться в ліжко і засне. І, бажано, без снів. Втім, це вже залежить від змісту снів. Бо може наснитись і рай, і пекло – ніколи не знаєш. Пасажир передав йому п’ятдесятикронову банкноту і жменю дрібних.

– Тут трохи більше ста, цього не досить.

– Сотні не досить? – цілком щиро здивувався тепер не такий уже потенційний клієнт.

– Либонь, давно таксі не брав?

– Я б сказав, що так. Це всі гроші, що я маю; але, може, ти б мене довіз до того місця, до якого їх вистачає?

– Це можна, – погодився Пелле.

Він поклав гроші в бардачок, оскільки не схоже було, щоб хлопець хотів отримати квитанцію, – і натиснув на газ.

Марта була сама в кімнаті 323.

Сидячи за віконцем адміністратора в приймальні, вона бачила, як спершу Стіґ, а потім Джоні виходили на вулицю. Стіґ був узутий у чорні черевики, які вона йому дала.

Правила Центру дозволяли адміністрації обшукувати кімнату мешканця без попередження або дозволу, якщо підозрювалося зберігання зброї. Щоправда, згідно з правилами, такі обшуки зазвичай здійснюються двома співробітниками Центру. Але як визначається «зазвичай»? Про це в правилах Центру нічого не говорилось.

Марта подивилась на комод. Потім на шафу.

Вона почала з комоду.

В ньому був одяг. Одяг самого тільки Джоні: вона знала, який на вигляд одяг Стіґа.

Вона перейшла до шафи.

Нижня білизна, яку вона видала Стіґу, лежала акуратно складена на одній з полиць. Його пальто висіло на тремпелі. На верхній полиці стояла його червона спортивна торба. Вона потяглась було до тієї торби, коли побачила сині кросівки в нижній частині шафи. Вона облишила торбу, нахилилась і взяла взуття. Глибоко вдихнула. Оглянула підошви. Вона шукала згустки крові. Потім перевернула кросівки.

Вона зітхнула з полегшенням і відчула, як серце їй тьохнуло.

Підошви були абсолютно чистими. Навіть слідів грязюки не було.

– Що ти тут робиш?

Марта рвучко обернулась, серце їй шалено калатало. Вона притисла руки до грудей.

– Андерс!

Вона нахилилась, знервовано сміючись.

– Ти налякав мене мало не на смерть!

– Я чекав тебе, – насупився він, тримаючи руки в кишенях своєї шкіряної куртки. – Вже майже пів на десяту.

– Мені дуже прикро, я не подивилась на годинник. Мені сказали, що один з наших пожильців може тримати у своїй кімнаті зброю, а наш обов’язок – перевіряти…

Марта була настільки схвильована, що збрехала без особливих зусиль.

– Обов’язок?! – пирхнув Андерс. – Час би вже тобі замислитись над тим, що насправді означає обов’язок. Більшість людей, говорячи про обов’язок, мають на думці сім’ю, домівку, а не роботу в такому місці, як оце.

Марта зітхнула.

– Андерсе, не починай, будь ласка.

Але вона вже знала, що його тепер так просто не зупинити – як завжди, йому достатньо було кількох секунд, щоб завестись на серйозну суперечку.

– У моєї матері в галереї є для тебе робота – варто тобі лише забажати. І я з нею згоден у тому, що на твоєму особистому розвитку набагато ліпше позначилось би спілкування там, у неї, з творчими людьми, ніж отут з цими покидьками.

– Андерсе!

Марта підвищила голос, але одразу відчула, що вона надто втомлена, їй бракує енергії. Тому вона підійшла до нього і поклала руку йому на плече.

– Не називай цих людей покидьками. І я вже казала тобі: твоя мати і її клієнти не мають у мені потреби.

Андерс пересмикнув плечима, скинувши її долоню.

– Ці люди теж мають потребу не в тобі, а в тому, щоб держава їх утримувала. Ці відморожені наркомани в Норвегії грають роль священних корів.

– Я не готова знову це обговорювати. Чому б тобі не поїхати без мене, а я візьму таксі, коли тут закінчу?

Андерс у відповідь притулився до одвірка, схрестивши руки на грудях.

– Марто, а що ти обговорювати готова? Я намагався умовити тебе, щоб ми визначили дату…

– Не зараз.

– Ні, саме зараз! Моя мати хоче спланувати своє літо, і…

– Я сказала: не зараз.

Вона спробувала відштовхнути його вбік, але він не зрушив з місця. Ще й виставив руку, перегороджуючи їй шлях.

– Що це за відповідь? Якщо вона сплачує за…

Марта пірнула під його руку, вислизнула в коридор і пішла геть.

– Гей!

Вона почула, як захряснулись двері кімнати, а тоді – швидкі кроки Андерса позаду. Він схопив її за руку, розвернув на сто вісімдесят і притягнув до себе. Вона упізнала запах дорогого лосьйону після гоління, який йому подарувала його мати на Різдво і який Марта терпіти не могла. У неї мало не зупинилося серце, коли вона побачила чорну прірву в його очах.

– Не смій отак кидати мене, – прогарчав він.

Вона мимовільно піднесла руку, захищаючи обличчя, і наступної миті потрясіння відбилось на