Ю. Несбе - Леопард

далі Харрі. — Йдеться лише про попереднє ув’язнення, не треба плутати з покаранням. Приміром, задля того, щоб захистити підслідного на час розслідування і докази у справі. Але хай там як, а це в’язниця. Й розслідування, можливо, триватиме довго. Чи ви колись бачили в’язницю у Конго зсередини, ван Боорсте? Ймовірно, не бачили — небагато білих її бачили.

Ван Боорст щільніше загорнувся в халат. Подивився на Харрі, гризучи мундштук.

— Добре, — мовив він. — Тисяча доларів…

— П’ятсот, — відрізав Харрі.

— П’ятсот? Але ж ви…

— Чотириста, — мовив Харрі.

— Згода! — Ван Боорст звів руки до неба. — Що саме вас цікавить?

— Усе, — відповів Харрі, прихиляючись до стіни й добуваючи пачку сигарет.

Коли за півгодини Харрі вийшов з будинку ван Боорста й сів у «лендровер» Джо, вже смерклося.

— У готель, — скомандував Харрі.

Виявилось, що готель розташований біля самісінького озера. Джо попередив Харрі, щоб той не купався. І не через паразита — гвінейського черва, личинку якого неможливо помітити, поки якось її не знайдуть у тебе під шкірою, а тому, що з дна озера піднімаються величезні бульбашки з метаном, які спроможні втопити людину.

Умостившись на балконі, Харрі взявся роздивлятися довгоногих створінь, які ніби на ходулях крокували освітленим газоном. Вони скидалися на фламінго у павичевому пір’ї. На щедро заллятому світлом тенісному корті двоє чорних підлітків гралися двома м’ячиками, такими затріпаними, що нагадували згорнуті в грудку шкарпетки, котрі стрибали туди-сюди над напівобірваною сіткою. Часом над дахом готелю ревучи пролітали все нові й нові літаки.

Харрі чув, як дзенькотять пляшки у барі. Від його місця туди було достоту шістдесят вісім кроків, — він перелічив, коли приїхав. Харрі добув з кишені телефон і набрав номер Каї.

Судячи з її голосу, вона неабияк зраділа, коли почула його. Це як мінімум.

— Сиджу в Устаусеті, не маю змоги виїхати, — мовила вона. — Тут усе снігом замело. Але мене хоч би на вечерю запросили. Та й книга пожильців виявилася цікавою.

— Невже?

— Записів за потрібний нам день, виявляється, там немає.

— Оце так. А ти перевіряла?

— Перевіряла. Немає ані відбитків пальців, ані відбитків ручки на наступній сторінці. — Вона пирхнула, й Харрі міг заприсягтися, що Кая вже випила пару келихів вина.

— М-м-м. Я радше міркував про…

— Так, я перевірила, хто записувався напередодні й наступного дня. Але за таких спартанських умов, як у Ховасхютті, ніхто тут більш як на одну ніч не затримується. Хіба негода затримає. Але сьомого листопада погода була чудова. Утім, місцевий поліцейський обіцяв перевірити записи у книгах пожильців у сусідніх хатинках, хто там ночував напередодні й після сьомого числа, й чи не було туристів, що мали маршрут повз Ховасхютту.

— Добре. Начебто стало гарячіше.

— Можливо. А як справи у тебе?

— Боюся, що холодніше. Я знайшов ван Боорста. Але жоден з його чотирнадцяти покупців не був скандинавом. Він у цьому твердо переконаний. Дав мені шість імен з адресами, всі вони — відомі колекціонери. На додачу ще кілька імен, які він ледве пригадує, кілька описів, щось про національність, та й по всьому. Є ще два яблука, але ван Боорст чув, що вони досі належать колекціонеру у Каракасі. А ти перевірила про Аделе і її візу?

— Телефонувала у консульство Руанди в Швеції. Маю зізнатися, гадала, що у них безлад, але у них виявилося все в порядку.

— Маленький, упертий старший брат Конго.

— Вони мають копію запиту Аделе про візу, дати збігаються. Термін візи давно вичерпався, але, певна річ, вони гадки не мають, де вона. Запропонували нам звернутися до еміграційної влади в Кігалі. Мені дали номер, я зателефонувала, а потім мене, наче м’ячик для пінг-понгу, жбурляли з офісу в офіс, допоки я нарешті не натрапила на якогось англомовного всезнайка, котрий зауважив, що ми не маємо з Руандою договорів про співпрацю у таких питаннях, отож ввічливо вибачився й побажав мені й моїй родині щасливого й довгого життя. У тебе теж нічого важливого?

— Я показав ван Боорсту світлину Аделе. Він відповів, що єдиною його клієнткою була жінка з іржаво-рудим волоссям і східнонімецьким акцентом.

— Східнонімецький акцент? Хіба такий існує?

— Не знаю, Кає. Цей чолов’яга ходить у шовковому халаті, палить цигарки через муншдтук, питущий і фахівець з акцентів. Я намагався надто не відхилятися від теми і якнайскоріше піти звідти геть.

Вона розсміялася. Біле вино, подумав Харрі. Від червоного сміються менше.

— Та я маю задумку, — сказав він. — Імміграційні картки.

— Що?

— Їх заповнюють у готелі, де вперше зупиняються переночувати. Якщо в Кігалі зберігають такі картки, то, можливо, я дізнаюся, куди попрямувала Аделе. Може, це наша зачіпка. Наразі ми лише знаємо, що, може, вона єдина людина, яка знає, хто був тієї ночі у хатинці.

— Щасти, Харрі.

— І тобі теж.

Він поклав слухавку. Звісно, він міг спитати, з ким вона збирається вечеряти, але якби це стосувалося розслідування, вона б і сама розповіла.

Харрі лишався на балконі, поки бар не зачинили. Дзенькіт пляшок стих, натомість залунали любовні стогони й крики з горішнього поверху. Хрипкі, монотонні. Вони нагадували йому крики чайок в Ондалснесі, коли вони з дідом рано-ранесенько вставали порибалити. А батько ніколи з ними не ходив. Чому? І чому Харрі ніколи не замислювався над цим раніше? Невже нутром відчував, що батькові не місце у рибальському човні? І вже п’ятирічним, ще тоді, розумів, що батько одержав освіту й полишив ферму саме для того, щоб ніколи не сидіти в цьому човні. Хай там як, а батько прагне повернутися й перебути вічність саме там. Дивна річ — життя. А надто — смерть.

Харрі знову запалив. Небо було незоряне, чорне, лише над кратером Ньїрагонго тріпотіла червона заграва. Харрі вкусила якась мошка. Малярія. Магма. Метан. Озеро Ківу виблискувало вдалині. Very nice, very deep.

У горах щось гримнуло, грім покотився водою. Виверження чи просто гроза? Харрі подивився на небо. Знову звук луною прокотився в горах. І знову луна, з далекого минулого, донеслося до Харрі.

Very deep.

Він сидів, утупившись у темряву, й навіть не помітив, як небеса розверзлися, й сипонув дощ, заглушуючи крики чайок.

Розділ 32. Поліція

— Радий, що ви встигли повернутися з Ховасхютти до того, як усе почалося, — мовив поліцейський-ленсман Кронглі. — Бо затримались би там на кілька днів. — Він кивнув у бік великого панорамного вікна у готельному ресторані. — Краще, коли просто спостерігаєш, хіба ні?

Кая глянула на заметіль за вікном. Евена теж завжди полонила сила природних стихій, ба навіть ворожих.

— Сподіваюсь, мій потяг сюди дістанеться? —