Андрій Анатолійович Кокотюха - Колекція гадів

7. Відверта пропозиція

Директор простягнув йому руку.

Черненко демонстративно витягнув руки по швах і навіть виструнчився.

— Ось так, значить. Не хочеш руку подавати. Відкидаєш простягнуту руку, значить. Мовчати будемо, як того разу? Пам'ятаєш той раз, великий німий? На мене дивитися, щеня! — Плазун взяв хлопця пучками пальців за підборіддя і підняв його голову. Денисові, як і того літнього вечора, нічого не лишалося, як сміливо дивитися просто йому в очі. — Мовчиш, значить?

За спиною Дениса грюкнули двері. Директор пустив його підборіддя, заклав руки за спину.

— Оце, Володю, і є один із тих потенційних злісних порушників дисципліни, про якого ти мені говорив?

— Так, Анатолію Федоровичу! — Завгородній пройшов углиб кабінету, став по праву руку від його хазяїна, переможно глянув на Черненка. — Бачите, запізнився. На цілих десять хвилин. А що далі буде, як ви думаєте?

Плазун уважно подивився на свого першого помічника, навіть схилив голову набік.

— Я тобі скажу, Володю, що я думаю. Але наперед мушу тобі подякувати. Я навіть не думав побачити тут цього ось спритного юнака.

— То ви знайомі? — очі Завгороднього зробилися круглими.

— Ти навіть не уявляєш собі, наскільки близько. Можна сказати, мало не стали рідними людьми. І знаєш, Володю, — заклавши руки за спину, директор почав міряти кабінет невеличкими кроками, продовжуючи говорити: — Я не згоден з тобою. Звісно, дякую ще раз — завдяки твоїй помилці я зустрів доброго знайомого...

— Де це я помилився? — здивувався Завгородній.

— Не перебивай старших! — насварився пальцем Плазун Федорович. — Не заводь такої поганої звички. Слухай мовчки, бери приклад з... як тебе звати, нагадай...

Черненко далі мовчав, Вова відповів за нього:

— Денис.

— От з Дениса приклад бери. Слова зайвого не витягнеш. Отже, Володю, наш з тобою новий друг Денис — зовсім не той, про кого ти говорив. Що там між вами вийшло, я не знаю і знати не хочу. Але мені цей Денис знайомий як сумлінний, старанний, кмітливий, а головне — сильний хлопець. Не знаю, наскільки сміливий. Це ж завжди можна перевірити, Денисе, правда? Ти ж знаєш спосіб? Милі тваринки, напівтемрява, зачинена ззовні кімната? Чи не будемо перевіряти?

Черненко мовчки знизав плечима.

— Поважаю! — сказав Плазун Федорович. — Ти, Володю, не знаєш, про що йдеться, але я чомусь думаю, ти б цього тесту на хоробрість не склав. Тому, я вважаю, не треба мати Дениса за ворога. Правильно, Денисе? Хочеш бути ворогом чи другом, шановний? Чи тебе теж просто зараз вивести під дощ, на шкільне подвір'я, аби ти просив допустити тебе сьогодні до занять?

Денис далі вирішив мовчати. Директор відійшов до столу, притулився до нього сідницями, схрестив руки на грудях:

— Знаєш, Володю, мені здається, він проситися не буде і гордо піде додому. Знаєш, що мені ще здається? Йому сьогоднішня пригода минеться. Саме йому і ще одному юнакові. Друг у нього є, Володю?

— Аякже, Анатолію Федоровичу! Максим Білан, в одному класі вчаться. Ботанік місцевий, шахіст. Теж спортсменом себе вважає, шпендик недороблений!

— Невисокий такий, еге?

— Точно. Трошки прилизаний завжди. Мов корова полизькала, ге-ге!

— І послухай, Володю, мене уважно. З колегою тата цього Максима Білана я вже мав певні справи кілька місяців тому. З шановним батьком не менш шановного Максима я не знайомий. Але якщо він такий самий, як його колега — сільський учитель, тільки київського масштабу, відбудеться ось що. Ці двоє, він, — Плазун кивнув на Дениса, — та його дружок можуть у нашій школі навіть по-справжньому красти. Через те, що я тут директор, саме я, — Плазун тицьнув себе пальцем у груди, — у них уже є індульгенція від батьків. Знаєш, що таке індульгенція? Вчили по історії?

— Для чого мені? — щиро здивувався Вова. — Я чемпіон школи та району, не треба мені знати, коли народився якийсь там Піпін Короткий![10]

— Це погано, Володю, що для своїх років ти не дуже освічений, — директор зітхнув. — Бо мені потрібні помічники не лише з м'язами, а й з мізками. М'язи та характер, бачу, є в нашого друга Дениса. Розуму вистачить у його друга Максима. Зрозумій, Володю: не хочу багато тобі розповідати, тобі багато і не треба, але проти цих двох — його і його друга, — Плазун знову кивнув на Черненка, — увесь мій залізний порядок безсилий. Не тому, що вони будуть його порушувати. Навпаки — це будуть двоє найбільш дисциплінованих. Усі твої штучки-дрючки, як ось історія з цим сьогоднішнім запізненням, до одного місця. Сказати, до якого?

— Знаю, — буркнув Завгородній.

— Молодець. Хоча в школах цього і не вчать, але ж знаєш! Про Піпіна Короткого не знаєш, а таке паскудство — запросто... Коротше кажучи, в цієї парочки проти моїх порядків є певні козирі. В нашій грі вони не знадобляться, вони їх ніколи не пустять в хід відкрито. Але саме ці козирі дозволять, наприклад, вигнаному з уроків Денисові лишитися непокараним удома. Тато друга його, Максима, з принципу не переведе сина в іншу школу, подалі від мене. Бо що б я не зробив, він завжди заявить: до його сина сікаються. І викладе козирі, де треба.

— Анатолію Федоровичу, ви говорите такими загадками, що в мене вже голова не варить! — признався Завгородній.

— У тебе, Володю, вона ніколи особливо й не варила. Я тут за всіх вас думаю! — підвищив голос директор. — Веду я ось до чого: замість воювати, я хочу зробити тобі, Денисе, одну дуже вигідну пропозицію. Я хочу запропонувати тобі дружбу. Дружба директора школи — це дуже важливо, ось хай Володя тобі скаже. Денисе, ти і твій друг Максим потрібні мені. Моє щастя, що ви — учні моєї школи. А свого щастя я ніколи намагаюся не проґавити. Подумаєш? Справа вигідна, шановний... Не конче вступати в Групу залізного порядку. Ви будете моїми таємними агентами тут, у цій школі. Бо вам довіряють, як я собі думаю. Вас не бояться. При вас говоритимуть усе, що завгодно. А я хочу знати, що говорять і думають учні моєї школи. Про умови домовимося. То як, годиться?

Довго Денис Черненко не думав.

— Ні. Не годиться.

— Заговорив! — вигукнув Завгородній.

— Чому не годиться? — запитав директор.

— Ви самі знаєте. Тільки що