Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

– Дорого, батьку, обійдеться. Та й не дозволять.

– Скільки, приміром?

– Що – скільки?

– Грошей. Сотня, дві?

Чубатий знов не втримав пиво у роті.

– Дорожче, батьку. Вам не по кишені.

– А ти що – заглядав у мої кишені? – образився Захарко.

– Це, батьку, робити не положено, – серйозно сказав повногубий. – Закон забороняє, ясно?

– Ясно, – присмирнів Захарко.

А через день-другий уже сам підсів до тих хлопців – вони повсякчас удвох заходили до чайної. Так само лущили тараню, стріляючи лускою на всі боки, і перед ними стояло шість жовтих кухлів у білих шапках.

– Привіт, батьку, – зраділи Захаркові справді як батькові. – Сідайте, посолонцюйте з нами.

Цього разу Захаркові перепало і спинки шматочок.

– То як там – не напитали майстрів? – перезирнулися весело і сховали посмішки в кухлі.

– Яких?

– Щоб геерпе поставили.

– Ні, хлопці, на вас мав надію.

– Не вийде, батьку. Рада б, казав той, душа в рай…

– А може, подумаєте?

– Нема чого думати.

– Гроші в мене є.

– За них не все купиш.

Ковть-ковть – і нема шести кухлів.

– Щасливо! – пішли, потрусили сміхом.

Захарко зустрічався з ними ще не раз, але хлопці тільки й годували його кахкотінням та ще, правда, таранею, якої мали такі запаси, хоч греблю гати. Він уже звик до цих веселунів, наче пригрівся коло їхньої молодої сили, і, коли одного разу хлопці сказали, що скоро кінчають роботу, їдуть з містечка, Захарко засумував. Так ніби з їхнім від’їздом уривалася й ниточка його уже пригаслої надії.

– Так що вип’ємо, батьку, на прощання, – сказав Василь і дістав до пива ще й чвертку біленької.

Захарко зажував таранею, похнюпив голову.

– Ех, братці…

– Не журіться, батьку, – сказав Степан. – Є до вас одна серйозна розмова.

– Кажіть.

– Якщо так уже дуже хочете, то спробуємо… Де наше не пропадало. Зробимо вам те, що просили.

– Газ? – скинув Захарко головою.

– Ц-с-с… Нікому ні слова. Підведемо.

– Смієтеся?

– Ми не сміємося, але бачте… дорого це.

– Що – геерпе? – ожив Захарко. – Скільки?

– За роботу ми б із вас узяли хіба могорич, а от машинерія ця дорогенька. Дурно нам її не дадуть.

– Скільки?

– І потім, якщо хтось пронюха, нам хана.

– Скільки? – свербіло Захаркові.

– Працювати доведеться ночами. З автогеном і зваркою. Хто біля вас живе?

– Та в тому ж і річ, що хата моя крайня од поля.

Ніхто не побачить.

– Коштуватиме це, батьку, небагато й немало, а якщо по совісті та по нашій із вами дружбі, то по два куски на брата.

– Це…

– Чотири сотні.

Захарко поворушив ріденькими бровами, щось прикинув собі в голові, шепнув:

– Згода. Тіки… тіки гроші…

– Питань немає. Рощот після всього. А наша умова така: якщо комусь скажете…

– Хіба ж я ворог собі?

Того ж дня, увечері, вони поїхали на «Жигулях» (хлопці були при машині) у Вигоду, бо мали ще, як вони сказали, вивчити об’єкт роботи. Ходили городом, роздивлялися, спитали, хто живе коло Захарка (кивнули на Шкандибину хату), і, здається, лишилися задоволені. Вдарили по руках.

Однієї ночі рили канаву на городі, другої – викотили з багажника хитру амуніцію і довго світили зваркою (Захарко бачив у вікно, як сипали іскрами), третьої – теж вовтузилися там, уже, правда, без зварки, а Захаркові все ще не вірилося. Якби знав, що вийде до шмиги, то й плиту путнішу купив би, а так хлопці привезли йому дешевенького таганочка: «Це, батьку, п’ятнадцять рублів окремо».

І от лиш тепер, коли над таганочком тремтять дві сині чашечки полум’я, а на столі парує зварена на ньому бараболя, – лиш тепер Захарко повірив. От чорти! Він підійшов до мисника, дістав з-під дерев’яного кадубця, у якому тримав сіль, заздалегідь приготовлені гроші, додав до них ще три п’ятірки (за таганок) і спитав:

– Разом давать чи кожному окремо?

– Все одно. Ми люди свої.

– Ну, помиритесь, – сказав Захарко і поклав гроші на стіл. – Тут чотириста п’ятнадцять.

Степан узяв стосик п’ятірок, хотів було перелічити, вже поплював на пальці, але передумав і сховав у кишеню.

– Ми вам, батьку, віримо.

– Я ще нікого не обдурив і на копійку, – сказав Захарко.

– Ну, то ми будемо збираться.

– Дивіться.

– Тільки ж нікому.

– Боже збав.

– А може, підписку візьмемо з батька? – всміхнувся Василь.

– Підписку? Ні, хлопці, підписувати я нічого не буду.

– То Василь шуткує. Бувайте здорові, батьку. Живіть сто літ.

– Ідіть здорові, – сказав Захарко.

Йому захотілося побути на самоті.

5

«А що – з’їли?» – Захарко лежав горілиць на дерев’яному ліжку (ще ручної роботи), дивився в провислу стелю і замість рудих плям від дощу бачив то ображене лице Гандзі Пшички, то розгублене – Петра Шкандиби, то вкрай здивоване Гриня Бублика, то ще чиєсь. «От вам і дохле діло, от вам і смішки, і все. Тепер укусіть себе за одне місце. Тепер на кутні посмійтеся».

Він знав, що з нього частенько кепкують, пережовують кожну «халепу», присмачуючи її всілякими побрехеньками, проте глузи не гнули Захарка – ще дужче розбурхували його фантазію. Вірив: рано чи пізно щось таке вчинить, що насмішники ахнуть і тяжко всі каятимуться, що не цінували Захарка, не шанували його. О, вони ще заплачуть, та пізно буде. Часом йому привиджувався власний похорон, найчастіше після якоїсь чергової невдачі, – бачив, як ховають його (Захарко вже знав, де буде його могила, бо нагорнув купку землі коло Мелашки на цвинтарі), тужно голоситиме духова, всі люди плачуть, а він лежить у труні, мов живий. І найдужче обливається слізьми Гандзя Пшичка, ще й приказує: «Простіть мене, дядечку, простіть, рідненький, я ж дурна була та не знала, що ви хороший такий, нікому й на крихту зла не зробили…» Гірко схлипує Петро Шкандиба, невміло втирає кулаком очі, може, вперше пустив сльозу над покійником: «Прощавайте, дядьку Захарію, земля вам пухом, прощавайте, сусідоньку дорогий. Хто ж тепер перестріне мене коло двору та слово розумне скаже, хто мудру пораду дасть? І хто ж простить мене за оте, що ляпнув дурним язиком так необачно, та ви ж наша гордість, дядьку Захаре».

Голосять срібні труби, незрушно лежить Захарко в домовині, лиш вітерець злегенька куйовдить його сиве волосся, а в небі сонечко світить, линуть рожеві хмарки, пташки щебечуть… І як привидиться таке Захаркові, то в самого сльоза набіжить, і носить її у кутикові ока, поки не висохне.

Отак, коли Мелашку ховали, лиш в одному оці коливалася сльоза в нього, не плакав, не приказував, закам’янілий сидів коло неї, не давав опускати в яму і мовчки дивився,