Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

дивився, дивився. Мелашка – єдина, хто чув його душу як свою, ніколи не кинула йому колючого слова. Іноді Захарко навіть дякував долі за оту плутаницю з шаблею, бо інакше чи й стрівся б він із Мелашкою.

Років через три після того лиха завербувався він на будову (додому в своє село соромився вертатись) і стрів там Мелашку. Літ мала приблизно, як і він, але ж малесенька виросла, дитина, та й годі, як її і взяли на ту роботу. З лиця гарненька, щиросерда, у руках все горить, а заміж довго не виходила, – видно, через невдалий зріст не траплялося пари. Захарко спершу теж не придивився до неї, поки не встряв у халепу.

Тоді на День молоді в лісі були народні гуляння, і от посеред галявини вкопали величезного стовпа, а на вершечку причепили новенькі хромові чоботи – хто дістане, той і забере собі. Ну, всі одразу туди, кому ж не кортить на такий товар розжитися. Але котрий не полізе – раз-раз і поїхав донизу: шум, регіт, «улю-улю-улю». Захарка теж лихий за руку смикнув – поплював у долоні, вирішив спробувати щастя. А той клятий стовп гладенький, мов скло, видно, не одне літо терли його животами. Захарко хоч і невеликий дужак, зате легенький, чіпкий – карабкається помаленьку, як слимачок, до стовпа липне.

Натовп принишк, не дихає: ось-ось дістанеться молодець, а воно ж кортить іще реготи справляти, кому ж інтерес, щоб отак усе добре скінчилося. Крекче Захарко, вже чує, як новенький хром пахне, а сил ні грамини. Натужився скільки мав духу, коли це щось як репне – і всі покотилися зо сміху. Відчув Захарко, що вітер війнув по голому тілі, руки зів’яли в мотуззя, поїхав униз.

– А що – взувся?

– Не сліпи очей!

– Держи, бо загубиш.

Йому б крізь землю провалитися чи на край світу бігти, а він стоїть як укопаний і глухне, глухне…

І тут де не візьметься те дівча та як крикне ламким голосочком:

– Чого роти пороззявляли, зубами торгуєте? Завидки узяли? Ану хто з вас добереться туди, де він був? Мовчите? – І вже до Захарка: – Ходімо, я зашию тобі. Це не біда.

– Не треба, я сам, – буркнув Захарко, засліплений соромом і образою. Відсторонив Мелашку й подався в глиб лісу.

Пізніше, випадково зустрічаючись з нею, вітався нищечком і знічено опускав голову. А якось на суботньому вечорі в гуртожитку вона підійшла до нього і запросила на танець. Мелащина голівка сягала його грудей, хоч і Захарко низенький, і він, зрідка поглядаючи на дівчину зверху, помітив золоті сонечка у її зіницях, од яких було гаряче в лице, і ще відчув Мелащину покору в своїх руках – бери і неси, як пір’їнку.

Коли вирішили побратися, Мелашка сказала:

– Може, у моє село поїдемо? Мама старенька, хата, вважай, пустує.

– Поїдемо, – охоче погодився Захарко. Він уже натинявся по чужих кутках та гуртожитках і скучив за хатнім теплом.

Йому сподобалося Мелащине село, як і його чудна назва – Вигода, що начебто обіцяла злагоду та удачу. Тут і прожили вони свої кращі літа, і жодного разу Мелашка не вколола його докором за оті провали. Пожуриться сама собі нищечком та ще й заспокоїть: «Переживемо. Це не біда». Якби ще діток були нажили, то більше нічого б і не бажали, а так Мелашка з Захарком няньчилася як із дитиною.

Коли вже не вставала з ліжка, якось подивилася на чоловіка сухими очима (сонечка в них давно погасли), мовила тихо:

– Вибачай, Захарку, що самого тебе покидаю. Хто ж тобі їсти зварить, сорочку випере? Пропадеш.

Як ставив оградку на її могилі, обгородив і для себе місце, ще й горбик землі нагорнув, ніби там було вже когось поховано. І на пам’ятник замовив дві таблички мідні: на тій, що тепер прикріплена до сірого бетону, написано чорним: «Скоробагатько Меланія Онисимівна, 1918–1977», на другій, схованій у комірчині, щоб менше муляла очі: – «Скоробагатько Захарій Федотович, 1916-19…» Потім дві цифри домалюють, вирішив Захарко.

6

Хлопцям він обіцяв нікому анічичирк, однак ще жодне торжество у світі не було торжеством для чоловіка, якщо про нього знав лише він один. Воно тоді й стає торжеством, коли про нього дізнаються люди і, хитаючи головами, кажуть: «Ай-я-яй, ти диви!» І ковтають слинку. Захарко ще нічого ніколи не робив для себе одного, так, аби лиш для власної вигоди, отож і тепер страх як свербіло показати комусь свій винахід. Інакше який це тріумф. Звичайно, колись про його мудрість дізнаються і Гандзя Пшичка, і Петро Шкандиба, і… але хай їм грець, поки що краще мовчати, бо та ж таки Гандзя ще, чого доброго, відразу побіжить до телефону, і невгадано, як воно все повернеться.

Однак і набрати в рот води Захарко не міг (що ж йому – молитися на цей вогонь?), кому-кому, а Гриневі Бублику можна похвалитися, той уміє тримати язика на прив’язі. Хай подивиться, хай почухається, Хома невіруючий.

Наступного дня, тільки-но розвиднилося, Захарко підстеріг, коли Гринь повертався від ферми (тепер він ночами сторожував курника), голосно прокашлявся у дворі, щоб той почув і обізвався першим.

– Фізкульт-привіт! – гукнув Гринь, піднімаючи над головою облізлу ондатрову шапчину (ночі уже холодні), яку доношував після зятя. На ньому майже все було з зятевого плеча – як тільки мінялася мода, той передавав із Черкас тестеві і нейлонові сорочки, і штани кримпленові, і черевики на товстих підошвах, у яких Гринь ставав вищим і молодшим.

Захарко пальцем поманив Гриня до себе.

– Що скажеш? – причапав Бублик, який у своїй зимовій вдяганці та ще з пошарпаною рушничкою на високо піднятому плечі скидався Захаркові на зайшлого з лісу партизана.

– А вгадай.

– Та де мені.

– Нікому не скажеш?

– Навіть Килині.

– Ну, то заходь у хату.

Згодом Гринь, приголомшений Захарковою відчайдушністю, насилу тулив слово до слова:

– Я завжди, бляха-муха, к-казав, що в цьому щось є.

– Казав, а собі не зробив.

– Сумлівався. А виходить, можна… – Гринь, мов костоправ, обмацував довгими пальцями плитку, та, не знайшовши ніякого ґанджу, вирішив трохи збити пиху з Захарка:

– За це і припаять можуть. У городі ж платять за газ.

– І ми заплатимо, як треба буде.

– Кому?

– Оформимо все по закону.

– Хіба так можна? Сумліваюся.

– Можна. Я вже балакав з людьми, – збрехав Захарко. – Але поки суд та діло – мовчок, чув?

– Хай мене грім поб’є.

– Може, так вийде, що всі до мене підключаться.

– У цьому щось є.

– Не щось, а велика