Джордж Мартін - Чвара королів

до кухля, — але скільки ми там втримаємося? Тайвин Ланістер сидить у Гаренголі з великим військом, а князь Ренлі…

— Еге ж, іще й молодший брат, — буркнув Саладор Саан. — Ця оповідка не така для нас весела. Король Ренлі заворушився. Ні-ні, тут він князь Ренлі, прошу пана. Стільки королів, аж я оскому набив усіх величати як слід. Братик Ренлі виступив з Вирію з молодою гарною королевою, своїм квітковим панством, блискучим лицарством і могутньою піхотою. Тупає собі вашою трояндовою дорогою на те саме велике місто, про яке ми тут балакали.

— Ще й молоду з собою взяв?

Саладор здвигнув плечима.

— Взяв, а навіщо — про те мені не сказав. Може, не хоче розлучатися з теплою борозною між її стегон навіть на одну ніч. Або ж такий певний своєї перемоги.

— Треба переказати королю.

— Я вже подбав, паночку мій. Його милість, щоправда, як мене бачить, то хмурніє так, що я аж боюся до нього ходити. Гадаєш, він би мене полюбив, якби я носив волосяницю і ніколи не всміхався? Та дзуськи, не діждеться. Я чесна людина, хай любить мене у шовках та оксамиті. Бо інакше відведу кораблі туди, де мене полюблять більше. Той меч, пане мій, був не Світлоносець.

Раптова зміна у розмові змусила Давоса здригнутися.

— Меч?

— Меч, якого висмикнули з вогню, так-так. Люди люблять розказувати мені новини — така вже в мене посмішка. Чим спалений меч може прислужитися Станісові?

— Палаючий меч, — виправив Давос.

— Спалений, — наполягав Саладор Саан, — і нам із того слід радіти, друже мій. Ти знаєш казку про те, як викували Світлоносець? Я тобі розкажу. Колись на світ насунулася страшна темрява. Аби боротися з нею, видатний звитяжець мусив мати видатний клинок — такий, якого ще не було в світі. Тридцять днів і тридцять ночей Азор Ахай без сну трудився у храмі, виковуючи клинка у священному вогні. Нагрів, прокував, нагорнув, нагрів, прокував, нагорнув… аж поки меч не був готовий. Але щойно він опустив його у воду, щоб загартувати сталь, як меч луснув на друзки.

— У таких випадках великі звитяжці не мають звички знизати плечима і піти їсти смачний виноград, ось як оцей. Натомість він узявся до праці знову і вдруге трудився п’ятдесят днів і п’ятдесят ночей, і меч вийшов у нього ще кращим, ніж перший. Азор Ахай упіймав лева, аби загартувати клинок у крові червоного звіриного серця, але сталь знову розлетілася на друзки. Великий сум і велика журба охопили його, бо він знав, що мусить зробити далі.

— Третій клинок він кував сто днів і сто ночей, і коли той засяяв білим жаром у священному вогні, прикликав звитяжець до себе власну дружину. «Нісса-Нісса» — мовив він до неї, бо таким ім’ям її звали, — «оголи свої груди і знай, що я люблю тебе найбільше за все у цілому світі». Вона зробила, що їй наказали — а з якого дива, не скажу, бо не знаю — і Азор Ахай устромив димний меч у її живе серце. Кажуть, що від її крику муки та втіхи на місяці з’явилася тріщина, але натомість у сталь увійшла її кров, її душа, її сила та її мужність. Ось таку оповідь розказують про те, як було скуто Світлоносця, Червоного Меча Звитяжців.

— Бачиш, до чого я веду? Радіймо, що з того багаття його милість висмикнув просто якийсь спалений меч. Занадто багато світла шкодить очам, друже, а вогонь ще й пече.

Саладор Саан прикінчив останню виноградину і прицмокнув губами.

— То коли ж, на твою думку, друже лицарю, король накаже нам підняти вітрила?

— Гадаю, скоро, — відповів Давос, — якщо його бог забажає.

— Його бог, паночку мій? А не твій? Де ж тоді бог пана Давоса Лукомора, лицаря-цибульника?

Давос ковтнув пива, щоб зібратися з думками. «Шинок забитий людом, а ти — не Саладор Саан» — нагадав він собі. — «Думай, що кажеш.»

— Мій бог — король Станіс. Він зробив мене тим, ким я є, і благословив своєю довірою.

— Я це запам’ятаю. — Саладор Саан звівся на ноги. — Прошу вибачити. Виноград тільки розпалив у мені голод, а обід чекає на «Валірійцеві». Січена ягнятина з перцем, смажений мартин, напханий грибами, солодким кропом та цибулею. Скоро обідатимемо разом у Король-Березі, еге ж? Бенкетуватимемо в Червоному Дитинці, а карлик співатиме нам веселої пісеньки. Коли говоритимеш з королем Станісом, згадай, якщо твоя ласка, що на новий місяць він буде винний мені ще тридцять тисяч драконів. От якби він віддав тих богів мені. Вони були надто гарні, щоб їх палити. А в Пентосі чи Мирі за них дали б добрячі гроші. Та нехай — віддасть мені на одну ніч королеву Серсею, і я йому пробачу.

Лисенієць ляснув Давоса по спині й вийшов геть із корчми з таким виглядом, наче вона йому належала.

Пан Давос Лукомор іще довгенько сидів над своїм кухлем пива, розмірковуючи про те і про се. Рік тому він був зі Станісом у Король-Березі, коли король Роберт улаштував турнір на честь іменин принца Джофрі. Давос згадав червоного жерця Тороса Мирійського та його вогняний меч, що ним той бився у бугурті. Видовисько було неабияке: простора червона ряса віяла за вітром, клинок палав блідим зеленим вогнем, але всі знали, що ніяких чар у мечі нема; зрештою вогонь згас, і Спижевий Йон Ройс гепнув жерця по макітрі звичайнісіньким буздиганом.

Але справжній вогняний меч — ото було б справді диво усім на подив. Тільки за яку ціну… Подумавши про Ніссу-Ніссу, він згадав власну дружину Мар’ю — повненьку добросерду жіночку з трохи провислими вже грудьми та лагідною посмішкою. Найкращу жінку в світі. Він спробував уявити, як простромлює її наскрізь мечем, і аж здригнувся. «Не з таких, як я, виходять звитяжці» — вирішив він. Якщо така ціна чарівного меча, то він її платити не бажає.

Давос прикінчив своє пиво, відсунув кухля і пішов геть із шинку. При виході він попестив голову химери і пробурмотів «Хай щастить». Щастя нікому з них не завадить.

Вже надвечір, присмерком, до «Чорної Бети» прибув Деван, ведучи з собою сніжно-білу кобилу.

— Вельмишановний пане батьку, — оголосив він, — їхня милість наказують вам з’явитися до них у Палату Мальованого Столу. Беріть цю кобилу і рушайте негайно.

Давос втішився виглядом Девана