Люсі Мод Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

— Добре, що ми їх пустили, ще доки дізналися, як воно зле, — мовила Фейт.

— Незле було би пускати їх на моріжку, — нетерпляче озвалася Мері. — Чи я нездатна вбити у ваші голови хоч сякий-такий глузд? Вам оно скільки казали: не бавитися на цвинтарі, бо методисти ображаються?

— Ми забуваємо, — скрушно відповіла Фейт. — А моріжок такий маленький, і на ньому повно гусеней, і кущів, і решти всього. А ми не можемо весь час сидіти в Долині Райдуг — то куди нам іти?

— Уся річ у тому, що ви тут робите. Сиділи б собі тихенько, балакали — так, як ми нині, то ніхто й не сердився би. Ох, малята, не знаю, що з того вийде. Та знаю, що староста Воррен хоче поговорити про це з вашим татком. Диякон Гезерд — його кузен.

— Я не хочу, щоб тата сварили за нас, — мовила Уна.

— Люди певні, що він вас не любить. Я так не кажу — я розумію його. Він сам іще в дечому, як дитя, і треба когось, хто приглядить за ним, як за вами. Ну, вочевидь, скоро й із того щось буде, коли це правда.

— Що правда? — запитала Фейт.

— А ви нічого й не знаєте? Зовсім? — здивувалася Мері.

— Нічогісінько. Про що ти кажеш?

— Ох, та ви просто невинні ягнята. Про це ж усі пліткують. Ваш татко ходить за Розмарі Вест. Вона й буде вашою мачухою.

— Я не вірю в це! — скрикнула Уна, і щоки її взялися густим багрянцем.

— Хтозна, як воно там. Я кажу лиш те, що люди говорять. Та це було б і незле. Розмарі Вест дасть вам чосу — б’юся об заклад — хоча з лиця привітна й усміхнена. Усі вони такі, доки їх не розкусиш. Але вам треба, щоб вас виховали, як годиться. Ви ганьбите свого татка, і мені жаль його. Я завжди була хорошої думки про нього, відколи він так гарно побалакав зі мною. Ані разу після того не збрехала й не лайнулася. І хай би жилося йому добре й щасливо, щоб хтось пришивав йому ґудзики, і смачно куховарив, і з вас були люди, а стара Марта знала своє місце. Як вона глянула на яйця, що я нині принесла! Каже: «Аби лиш вони були свіжі». Я аж замалим не схотіла, щоб вони всі виявилися зіпсовані. Та ви глядіть, хай вона вам усім — і вашому таткові теж — дасть їх на сніданок, а коли ні, то скажіть. Вам яйця для того й передали, але я не довіряю старій Марті. Ану ж вона візьме та згодує їх котові?

Мері дещо втомилася від балачки, тож на цвинтарі запала коротка тиша. Мередітам не хотілося розмовляти. Вони обмірковували геть неприємні новини, що повідомила Мері. Джеррі й Карл були заскочені. Та, зрештою, яке це мало значення? Навряд чи в цих плітках було хоч одне слово правди. Фейт зраділа; тільки Уна посмутніла, їй хотілося піти кудись і поплакати.

— «Чи будуть зорі в моєму вінці?» — виспівував хор у методистській церкві.

— Я хочу три зорі, — мовила Мері, чиї знання з теології значно розширилися, відколи вона замешкала в пані Еліот. — Три, наче в короні: одна велика посередині й дві малі обабіч.

— А хіба душі бувають великі й малі? — поцікавився Карл.

— Та звісно. У дітей вони менші, ніж у дорослих. Але темніє вже, то я вшиватимуся додому. Пані Еліот не любить, коли я тиняюся надворі потемки. Коли я жила в пані Вайлі, день чи ніч — мені було однаково. Не більше важило, аніж для сірої кицьки. Здається, що то відбувалося сотню років тому. А ви глядіть, не забувайте, що я сказала, і поводьтеся чемно, заради вашого татка. Я вас, як годиться, захищатиму, будьте певні. Пані Еліот каже — не бачила ще нікого, хто так боронив би друзів, як я. Онде я нагрубіянила пані Девіс, коли та на вас нарікала, і пані Еліот мене після того висварила. Ох, який гострий язик у моєї Корнелії! Та вона потай і сама собі раділа, бо не зносить старої Кітті Девіс, а вас любить, що страх. Я ж бо людей наскрізь бачу.

І Мері відпливла геть, покинувши на цвинтарі пригнічену четвірку своїх юних друзів.

— Мері Ванс смутить нас щоразу, коли приходить, — скрушно мовила Уна.

— Було б її кинути вмирати з голоду в тій стодолі, — мстиво озвався Джеррі.

— Не кажи такого, Джеррі, це дуже зле, — дорікнула Уна.

— На кожен гук не відгукнешся, — мовив непокаянний Джеррі. — Коли всі вважають, що ми зіпсуті, то будьмо зіпсутими.

— Ні, це може зашкодити татові, — благально озвалася Фейт.

Джеррі зіщулився. Він дуже любив батька. Крізь незашторене вікно бібліотеки діти бачили пана Мередіта, що сидів за столом. Він, здавалося, нічого не читав, ані писав — лише похилив голову на руки, і в поставі його вчувалася утома й зневіра. Діти враз усвідомили це.

— Певно, знову хтось сварив його через нас, — мовила Фейт. — Ох, якби ж нам навчитися давати собі раду, і щоб ніхто не патякав про наші манери… Джеме Блайт! Як ти мене налякав!

Джем допіру пробрався на цвинтар і всівся поруч із дівчатами. Він обшукав усю Долину Райдуг і таки знайшов для матері найперші квіти раннього огірочника. Пасторські діти вмовкли опісля його появи. Тієї весни Джем надзвичайно подорослішав. Він готувався до вступних іспитів у Королівську вчительську семінарію й лишався на додаткові шкільні уроки разом із однокласниками. Майже всі вечори він теж присвячував наукам, тож віднині нечасто бавився із друзями в Долині Райдуг. Джем Блайт немовби йшов від них у край дорослих.

— Що це з вами сьогодні? — запитав він. — Ви ж геть смутні.

— Смутні, — журливо притакнула Фейт. — І ти смутився б, якби знав, що ганьбиш свого батька й усе село пліткує лише про твою поведінку.

— А хто тепер пліткує?

— Усі… так каже Мері Ванс, — і Фейт вилила другові всі свої прикрощі. — Бач, — тужливо підсумувала вона, — нас немає кому виховувати. І ми ввесь час втягуємо одне одного в халепи, а люди гадають, що ми зіпсуті.

— То виховуйте себе самі, — запропонував Джем. — Я скажу вам, що робити. Створіть виховний клуб і карайте себе щоразу, як утнете щось кепське.

— Добра думка, — жваво підхопила Фейт. — Але… — зненацька її посіли сумніви, — людей обурює те, що нам геть не здається лихим. То