Рут Веа - У лісі-лісі темному

Сідаю, загортаюся в Нінин кардиган, прибираю з обличчя волосся. Я буквально схожа на аварію, не знаю, чому мене це хвилює, проте задля власної поваги відчуваю необхідність хоча б спробувати себе трішки причепурити.

Кілька хвилин — і чути кроки в коридорі. Потім у двері нерішуче стукають, зовсім інакше, аніж жвавий Нінин стукіт і недбалий — медсестри.

— Заходьте, — запрошую; чоловік входить до кімнати.

Він мого віку, можливо, старший на кілька років. Одягнений у джинси та вицвілу футболку, курточку перекинуто через плече. Йому жарко й незручно у тропічній лікарняній атмосфері. Обличчя вкрила густа борода, волосся коротко підстрижене, не стрижка «їжак», а щось на кшталт зачіски римського воїна з короткими кучерями, розподіленими вздовж голови.

Але те, що справді впадає в око, — він плакав.

Спочатку я навіть не знаю, з чого почати. Він теж. Стоїть на порозі, сховавши руки в кишені, онімілий від мого вигляду.

— Ви не з поліції, — кажу нарешті дивакувато. Він проводить рукою по волоссю.

— Я… Мене звуть Метт. Я щонайменше… — він замовкає, на губах з’являється гримаса. Бачу, як він намагається перебороти надзвичайно сильне почуття. Глибоко вдихає повітря і продовжує: — Я мав бути Джеймсовим дружбою на весіллі.

Мовчу, якусь мить ми просто тупо дивимося одне на одного. Я вхопилася за Нінин кардиган, тримаю його біля горла, ніби це мої обладунки. Він, непохитний та напружений, завмер на порозі. А потім непрохана сльоза біжить по його носі, він розлючено стирає її рукавом, і цієї миті я кажу:

— Проходь, проходь і сідай. Хочеш чогось випити?

— Віскі є? — гмикає і мляво сміється. Я роблю спробу засміятися, проте це більше схоже на напад ядухи.

— Якби ж то. Лікарняний чай чи кава з машини, ще вода є, — показую на пластмасовий глечик. — З усього переліку рекомендую воду.

— Усе нормально, — відказує він. Заходить і сідає на пластиковий стілець поряд із ліжком. Навіть не присівши, підхоплюється. — Дідько, пробач. Мені не варто було приходити.

— Ні, — хапаю його за зап’ястя. Опускаю очі на руку, що й досі його тримає, здивована таким поривом. Що в біса я роблю? Одразу відпускаю, так, ніби Меттова шкіра обпікає. — Перепрошую, я лише мала на увазі…

Завмираю. А що я мала на увазі? Гадки не маю. Лише те, що не хочу його відпускати. Він — це ниточка з Джеймсом.

— Будь ласка, не йди, — кажу зрештою. Він залишається, стоїть і дивиться вниз на мене, потім різко киває і сідає.

— Пробач, — повторює знову. — Я не очікував… твій вигляд…

Знаю, про що він. Я скидаюся на залатане й замазане нещастя, побите в смертельному бою. Залатане не дуже вдало.

— Усе не так погано, як здається, — сама дивуюся власній усмішці. — Здебільше лише садна та синці.

— Твоє обличчя, — додає він, — твої очі. Я через свій фах зустрічаю чимало домашнього насильства, але ці синці…

— Знаю. Я сама щойно полюбувалася. Красені, еге ж? Добре, що хоч не болять.

Якусь мить сидимо мовчки, потім він каже:

— Хоча знаєш, я передумав, можна й кави випити. Будеш?

— Дякую, ні, — я й досі живу на залишках кави, принесеної Ламарр. Ще не дійшла до межі, щоб перейти на бурду з автомата.

Метт важко підводиться, виходить з палати. Я бачу, які напружені його плечі, що зникають за дверима. Навіть стає цікаво, чи він повернеться, проте Метт таки заходить знову.

— Почнімо спочатку? — пропонує, вмощуючись. — Вибач, таке відчуття, що мене пошматували. Ти, скоріш за все, Лео, правильно?

Я заледве не тремчу. Справжнісіньке потрясіння — чути ім’я, яким мене називав Джеймс, з вуст Метта.

— Так, усе правильно. Отже, Джеймс… Він розповідав про мене?

— Так, дещо. Я знаю, ви… не знаю. Як це назвати? Дитяча закоханість?

З невідомої причини від цих слів накочує хвиля сліз, що вирують у горлянці. Губа починає труситися, коли роблю спробу відповісти. Тож лише мовчки киваю.

— Бий його трясця, — Метт ховає обличчя в долоні. — Пробач, я просто… Я не можу в це повірити. Лише кілька днів тому ми з ним говорили. Я знаю, там щось було… Справи пішли шкереберть… Але це…

Пішли шкереберть?

Хочеться довідатися більше, розпитати, але не можу вставити свої п’ять копійок — Метт не замовкає:

— Ти пробач, що оце так вдираюся. Якби я знав про твій стан, я б не посмів. Медсестра нічого не сказала. Я лише запитав, чи можу тебе побачити, вона відповіла, що дізнається. Я чув від Джеймсової матері, що ти була з ним, коли… — Метт робить паузу, жадібно ковтає каву, намагається себе пересилити. — Коли він помер. Знаю, як багато ти значила для нього, і я хотів…

Він знову зупиняється, але цього разу продовжити не в силах. Схиляється над горнятком, я знаю, що він плаче і намагається це приховати.

— Вибач, — нарешті кидає хрипко, прокашлюється. — Тільки минулої ночі дізнався. Це так… я й досі не можу звикнути. Я й досі сподівався, що це помилка, але побачивши тебе… Усе стає реальністю.

— Як… як ви познайомилися з Джеймсом?

— Училися разом у Кембриджі. Цікавилися театром — акторське мистецтво, знаєш, вистави й таке інше, — Метт тре рукавом лоба, підводить погляд, упевнено усміхається. — Щиро кажучи, актор з мене ніякий, на щастя, вчасно це зрозумів. Навіть те, що грав разом із Джеймсом. Від якісного пакування підробка кращою не стане.

— Але ви ж продовжували спілкування?

— Так. Я час від часу ходив на його вистави. Усі випускники того року стали банківськими працівниками, держслужбовцями чи ще кимось. Здавалося, він єдиний, хто насправді мав хист до театру. І через це я ним пишаюся, знаєш? Він ніколи не розмінювався на дрібниці.

Потроху киваю. Еге ж, саме таким був Джеймс, якого я знала. Описаний Меттом чоловік був до болю мені знайомий. Джеймс, якого я знала. Мій Джеймс. Цілковито інший, анітрохи не схожий на того несправжнього, зацикленого на матеріальних благах чоловіка, якого описували на вихідних. Гадала, що Джеймс змінився. Проте, можливо, й ні. Чи принаймні не зовсім.

— То що трапилося? — нарешті спитав Метт. — Там, у будинку? Кажуть, підстрелили з рушниці, але це видається… Чому він узагалі там був?

— Гадки не маю, — заплющую очі. Рука повзе до гарячої, спітнілої пов’язки на лобі. — Я нікого не питала. Коли ми почули його кроки, подумали, що це злодій, — подробиць йому не розповідаю. Відчинені двері, наша дурна істерика. Усе ввижається кадрами з фільму жахів, такого заїждженого, що аж смішно. — Припускаю, це був