Рут Веа - У лісі-лісі темному

— Іди до біса! — вона встає і метається по кімнаті. — Я не кажу. Я лише намагаюся…

— Ти н-нічого про це не знаєш! — відказую. Дідько. Перестань заїкатися. Проте це правда. Ніна справді нічого про це не знає. Ніхто не знає про цю частину мого життя, навіть мати. Єдина особа, яка хоч щось відає, це Клер. Проте навіть їй не відомі всі подробиці. А Клер… Клер у лікарні.

Клер… А що з нею? Заслабка для допиту? Навіть, якщо кома?.. Але вона ж прокинеться.

— Ти бачила Клер? — тихо запитую. Ніна заперечливо хитає головою.

— Ні, думаю, їй не позаздриш. Хоч би що там трапилося під час аварії… — вона знову хитає головою, але більше від незгоди. — Знаєш, що найгірше? Найімовірніше, Джеймс зостався би живим. Поранення було важким, але, гадаю, шанси вижити були щонайменше п’ятдесят відсотків.

— Що ти маєш на увазі?

— Саме аварія його вбила. Або ж затримка через аварію, що, власне, те саме.

Урешті-решт, наполегливість Ламарр стосовно забраклих хвилин починає набувати сенсу. Події в будинку — лише перша частина історії. Убивство відбулося пізніше, дорогою. Я мушу згадати, що трапилося.

Мені взагалі не варто було приїжджати. Я це знала. Знала ще тієї миті, коли повідомлення засвітилося в поштовій скриньці. Проте минулого не повернеш.

Проте. Я думаю про Джеймса, він лежить на підлозі, його темні очі дивляться в мої, а кров калюжами розпливається довкола нас. Я думаю про його слизьку від крові руку. Вона так міцно стискала мою, ніби він тонув, і лише я могла врятувати. Я думаю про його голос, що промовляв: Лео…

Якби тоді я знала те, що мені відомо зараз, чи видалила б я повідомлення? Не знаю… Нінина рука тягнеться до моєї, і я відчуваю тепло дотику. Її дужі пальці гладять сітку моїх саден та порізів.

— Усе буде добре, — промовляє вона. Але голос її хрипить, ми обидві знаємо, що це неправда. Неправда, оскільки, хай би що трапилося зі мною та Ламарр, з рештою розслідування, все полетіло шкереберть, і нічого вже не стане на свої місця. Хоч би що трапилося: чи одужає Клер, чи ні, чи буду я підозрювана, чи ні — Джеймс мертвий.

— Я-як Фло? — нарешті звертаюся. Ніна кусає губу роздумуючи над відповіддю. Потім видихає.

— Не… дуже. Якщо чесно, думаю, у неї нервовий зрив.

— Вона знає про Клер?

— Так, вона хотіла її провідати, проте нам сказали, мовляв, жодних відвідувачів.

— Хтось її бачив? Я маю на увазі Клер?

— Батьки, думаю.

— І… — насилу ковтаю слину. Я не буду заїкатися. Не буду. — А Джеймсові батьки? Вони тут були?

— Гадаю, що так. Думаю, вони приїжджали вчора й… — вона дивиться вниз на руки, ніжно проводить пальцем по найдовшій подряпині. — І бачили його тіло. Наскільки мені відомо, вони поїхали додому. Ми їх не бачили.

У голові виринають пекучі спогади про Джеймсову матір десять років тому. Її довге, як у циганки, волосся, зібране шпильками, дзенькіт браслетів, коли вона щось показувала руками чи сміялася до когось по телефону, її хустинки, що розвивалися легким вітерцем із відчиненого вікна. Я пам’ятаю, як вона поклала слухавку на плече, коли Джеймс нас знайомив: «Лео. Вона заходитиме до нас у гості. Починай звикати до її обличчя». А мама Джеймса усміхнулась і відповіла: «Мені відомо, що це означає. Лео, я, мабуть, покажу тобі, де холодильник. У цьому будинку ніхто не готує, якщо закортить перекусити, доведеться нишпорити».

Там усе було інакше, ніж у мене вдома. Ніхто ніколи не сидів на місці. Двері ніколи не зачинялися, завжди товклися друзі чи сиділи студенти. Усі постійно сперечалися, сміялися, цілувалися, випивали. Жодних годин для обідів, жодних комендантських годин. Ми лежали з Джеймсом у залитому сяйвом ліжку, і ніхто до нас не приходив, не стукав у двері і не просив припинити, хай що ми там робили.

Я пам’ятаю татка Джеймса, його густу бороду та акордеон. Він читав лекції з марксистської теорії у місцевому університеті, щоразу на межі відставки чи звільнення. Пізньої години він завжди мене відвозив додому на своєму розбитому «Моррісі Майнорі». Лаявся через темпераментність карбюратора та пригощав своїми неймовірними каламбурами.

Джеймс був у них один.

Думка про них, дощенту розбитих горем, була нестерпною.

— Слухай, — Ніна востаннє тисне руку. — Мушу йти. На парковці залишила машину лише на годину, час майже сплив.

— Дякую. Дякую, що прийшла, — зніяковіло її обіймаю. — І ще. Ти раптом не прихопила хоч щось із моїх речей, коли залишала будинок?

Ніна хитає головою.

— Ні, вибач. Нам поставили жорсткі умови. Сама взяла лише дріб’язок, щоб перевдягнутися. Можу придбати якесь спортивне шмаття, хочеш?

— Дякую, було б чудово. Я потім віддам гроші.

Ніна іронічно фиркає і відмахується.

— Мовчи вже, у тебе ж розмір маленький? Будуть побажання?

— Ні. Згодиться будь-що. Лише… Нічого надто яскравого. Ти ж мене знаєш.

— Згода. Знаєш що, я поки тобі це залишу, — вона стягує кардиган, плетену одежину синього кольору з маленькими ґудзиками у формі темно-синіх квіточок. Хитаю головою, але вона все одно навішує її на мої плечі. — Ось, тримай. Принаймні зможеш відчинити вікно й не мерзнути.

— Дякую, — загортаюся в кардиган. Аж не віриться, як приємно бути одягненою у щось інше, не лікарняні манатки. Таке враження, що до мене повернулася моя особистість. Ніна стенає плечима, швиденько цілує і йде до дверей.

— Бережи себе, Шоу. Не можна допустити, щоб до всього іншого ще й у двох людей дах поїхав.

— Фло? Невже так кепсько?

Ніна знову стенає плечима, обличчя сповнене суму. Потім повертається. Я дивлюся на її кроки в коридорі, і щось промайнуло в голові. Охоронця більш немає біля моїх дверей.

25

Минає близько півгодини, у двері знову різко стукають. Метушливо заходить медсестра. Якусь мить я навіть думаю, що принесли вечерю, шлунок починає скавчати, проте потім розумію, що запах їдальні не проникає крізь двері.

— До вас прийшов чоловік, — каже вона одразу й без церемоній. — Його звати Метт Рідаут. Каже, що хотів би вас побачити, якщо не матимете нічого проти.

Кліпаю очима, ніколи про такого не чула.

— Він співробітник поліції?

— Не знаю, курчатко. Форми на ньому нема.

Спочатку я навіть думаю попросити її дізнатися про нього більше, проте вона притупує п’ятою, нетерпляча та діловита. Розумію, простіше зустрітися з ним самій і все розвідати.

— Нехай заходить, — погоджуюся зрештою.

— У нього є лише тридцять хвилин, — попереджують мене. — Години відвідин — до четвертої.

— Гаразд. — От і чудово. У мене є