Стівен Кінг - Чорний дім

— Ні, — помірковано каже Генрі, — таке малоймовірно, чи не так? Думаю, копам просто треба розставити всі крапки над «і» й риски над «т». — Він робить паузу. — Це такий маленький жарт.

Генрі чемно посміхається і задумується, що деякі люди ще гірші, ніж хворі на Альцгеймера.

— Перш ніж повісити мій костюм, містере Векслер, чи не були б ви такі ласкаві, щоб трохи обтрусити його? Просто щоб забрати примордіальні зморшки?

— Гаразд. Може, витягти його з футляра?

— Ні, в цьому немає потреби.

Піт іде до гардеробної, вішає чохол, злегка обтрусивши його. Примордіальні — що це, в біса, означає? У притулку є невеличка бібліотека, може, йому пошукати це слово в словнику, щоб збагатити свій лексикон, як пише «Рідерз Дайджест», проте Піт сумнівається, що це йому може якось знадобитись у роботі. Коли він повертається назад до кімнати для гостей, сліпий хопер — містер Лайден, Симфонічний Стен чи хто він, у біса, такий — починає розплутувати дроти й під’єднувати їх із неймовірною швидкістю і точністю. Піт трохи ніяковіє.

Бідолашному Фреду Маршаллу сниться жахливий сон. Усвідомлення того, що це сон, здається, мало б полегшити жах, але не полегшує. Вони з Джуді у шлюпці на озері. Вона сидить на носі човна. Вони рибалять. Принаймні він; вона тримає вудку. Її обличчя нічого не виражає, неначе порожній бланк. Її шкіра немов укрита воском. В очах викарбувався приголомшений погляд. Він неухильно намагається розпочати з нею розмову, застосовуючи для цього всі свої вміння. Нічого не спрацьовує. Якщо вжити метафору, яка за даних обставин досить доречна, вона нехтувала всім, що він їй пропонував. Він бачить, що погляд її порожніх очей застиг на верші, що лежить між ними на дні човна. Кров повільно витікає крізь сплетені прути жирними червоними цівками.

Це просто риб’яча кров, намагається він її запевнити, але вона не реагує. Фактично, Фред і сам не зовсім упевнений. Він думає, що йому варто було б заглянути всередину верші, просто щоб переконатися, проте раптом відчуває сильний ривок вудки — якби він швидко не зреагував, то міг би взагалі викинути її за борт. Він упіймав щось величезне. Фред змотує котушку, риба, у свою чергу, відвойовує кожен фут. Коли він нарешті затягує її в човен, то розуміє, що в нього немає сачка. Дідько з ним, — гадає він, — ризикну. Він різко смикає вудку до себе, щоб швидко схопити волосінь, і риба — найбільша струмкова форель, на яку можна було б сподіватись, — вилітає з води і, виблискуючи в повітрі, ледь тріпоче плавниками. Вона падає на дно човна (фактично, поруч із закривавленою вершею) і починає бити хвостом, а також видавати жахливі глухі звуки. Фред ніколи такого не чув. Він нахиляється й бачить, що у форелі обличчя Тайлера. Його син якимось чином перетворився на рибу і зараз помирає на дні човна. Задихається.

Фред хапає рибину, хоче витягти гачок і випустити її, доки не пізно, але вона вислизає з його рук, залишаючи лише блискучу слизоту. У будь-якому разі гачок усе одно треба витягти. Риба-Тай проковтнула його, і тепер загострений наконечник стирчить з-під зябри, біля місця, де закінчується людське обличчя. Здавлений крик Тая стає дедалі голоснішим, різкішим і ще жахливішим…

Фред схоплюється, сідає, тихо скрикнувши, неначе він і сам задихається. Якусь мить він не може зорієнтуватися в часі й відчути місце свого перебування, немов вислизнув і загубився, але згодом розуміє, що знаходиться у своїй власній спальні, на своїй половині ліжка, поруч із Джуді.

Він помічає, що кімната стала набагато похмурішою, оскільки сонце перейшло на інший бік будинку.

О, Боже, — думає він, — як довго я проспав? Як я міг?..

О, але це ще не все: цей жахливий здавлений звук зі сну досі доносився до нього. Тепер іще гучніше. Він може розбудити Джуді, налякати її…

Проте Джуді немає на ліжку.

— Джуді? Джуді?

Вона сидить у кутку з широко розплющеними порожніми очима, точно як уві сні. З її рота стирчить жмут зім’ятого паперу. Її горло страшенно розпухло, Фреду здається, що воно схоже на сосиску на грилі, на якій ось-ось лусне шкірка.

Це папір, — думає він. — Господи, вона давиться ним.

Фред перекочується через ліжко, падає, приземляється на руки й коліна, неначе виконує гімнастичний трюк. Він тягнеться до неї. Вона не виривається — хоч це вже добре. Вона й далі задихається, а її очі досі нічого не виражають. Цілковитий нуль.

Фред витягує жмут з її рота. За ним є ще один, Фред просовує руку між її зубами, неначе пінцетом, хапає його двома пальцями правої руки (прокручуючи в голові єдину думку: Будь ласка, тільки не вкуси, Джуді, будь ласка) і також витягує. За ним є ще третя кулька паперу біля задньої стінки рота. Він так само хапається за жмуток пальцями і теж витягує його. Хоча папір і зім’ятий, проте він легко читає слова «ЧУДОВА ІДЕЯ», тож здогадується, що вона хотіла проковтнути листки із записника, який їй подарував Тай на день народження.

Вона досі задихається. Її шкіра починає синіти. Фред хапає Джуді за передпліччя і піднімає. Йому це легко вдається, проте, коли він починає її відпускати, коліна згинаються і дружина знову падає. Вона стала схожою на Ганчір’яну Енн. Досі чується задушливий звук. Горло неначе сосиска…

— Допоможи мені, Джуді! Суко, допоможи мені!

Він сам не тямить, що говорить. Фред над силу тягне її, з такою ж силою, як тягнув вудку у своєму сні. Піднявши, обіймає її, як балерину, й хапає ведмежою хваткою. Його зап’ястя під її грудьми, її сідниці тиснуться до його ширінки — така поза видалась би йому досить сексуальною, якби його дружина не задихалась до смерті. Він товче її поміж груди, підвівши великий палець угору, неначе автостопер, різко стискає її грудну клітку і відпускає, видихаючи з придихом. Це спрацьовує. З рота Джуді вилітають іще дві грудочки паперу, які виштовхує струмінь блювоти, в основному жовчі, оскільки за останні дванадцять годин вона лише випила три чашки кави і з’їла одну булочку з журавлиною.

Вона важко дихає, двічі прокашлюється, а тоді починає дихати більш-менш нормально. Фред кладе її на ліжко… кидає її на ліжко. Він відчуває страшенну біль у попереку, воно й зовсім не дивно: спершу комод Тая, тепер це.

— Ну, і про що ти