Стівен Кінг - Чорний дім

— Хочеш, я скажу, ще дещо? — запитує Денні! — Дещо важливе. Я не хотів, щоб його бачили люди. Велосипед стоїть посеред тротуару, тож не треба бути клятим Шерлоком Холмсом, щоб дійти очевидних висновків, народ і так уже на грані паніки, особливо після тієї бісової несерйозної історії з сьогоднішньої вранішньої газети. З тієї ж причини я не хотів дзвонити від Макстона.

— Я посталю тебе на утримання. Тобі краще поговорити з Дейлом.

Денні говорить вкрай сердешним голосом:

— О ні.

У кабінеті Дейла Ґілбертсона дошка оголошень, на якій висять збільшені фотографії Еммі Сент-Пір і Джонні Іркенхема. Дейл побоюється, що скоро тут буде і третє фото, а саме фото Ірми Френо. Під двома фотографіями за столом сидить Дейл, курить «Мальборо 100». У кімнаті працює вентилятор. Він сподівається, що той витягне дим. Сара, мабуть, убила б його, якби дізналася, що він знову палить, але, святий Ісусе, йому потрібно бодай щось.

Коротка розмова з Тенсі Френо спричиняє пекельні муки. Тенсі — п’яничка, постійна відвідувачка «Сенд Бар», під час розмови запах кави та бренді був таким сильним, що, здавалося, кожна клітинка її тіла була насичена ним (ще один привід, щоб увімкнути вентилятор). Вона була трохи напідпитку, і Дейл був тому навіть радий. Кава і бренді не додали блиску її мертвим очам, але вона була спокійною. Жахливо, вона навіть сказала перш ніж піти:

— Дякую, сер, що допомагаєте мені.

Колишній чоловік Тенсі, батько Ірми, живе в іншому кінці штату в Ґрін Бей («Ґрін Бей — диявольське місто», — бозна-чому полюбляв казати батько Дейла), працює в гаражі і, за словами Тенсі, частенько буває в барах, таких як «Кінцева зона» і «Лінія у п’ятдесят ярдів». До сьогоднішнього дня можна було думати, принаймні сподіватись, що Річард Грубіян Френо викрав свою дочку, проте лист із поліцейського відділку Ґрін Бей розвіяв будь-які сумніви. Грубіян Френо живе з жінкою, яка має двох дітей, до того ж він був у в’язниці того дня, коли зникла Ірма. Тіло досі не знайдено, і Тенсі не отримала листа від Рибака, але…

Двері відчиняються. Боббі Дюлак просовує голову. Дейл гасить недопалок об кошик для сміття і зрештою обпікає іскрами тильний бік долоні.

— Чорт тебе забирай, Боббі, ти вмієш стукати?

— Вибачте, шефе. — Боббі дивиться на дим, що в’ється з кошика для сміття, чи то з подивом, чи то з цікавістю. — Телефонує Денні Чеда. Думаю, вам краще взяти слухавку.

— Що там? — Але він і так знає.

Чого б йому ще дзвонити? Боббі лише повторює з певним співчуттям.

— Думаю, вам краще взяти.

Автомобіль, який прислала Ребекка Вілас, доправив Генрі до «Притулку для старих Макстона» о пів на четверту, за півтори години до того, як за планом мають розпочатися танці на Святі полуниці. Ідея полягає в тому, щоб люди «нагуляли» апетит, а тоді попрямували до відповідно оформлених столів, щоб повечеряти значно пізніше, ніж зазвичай (сьома тридцять — це надто пізно для Макстона). З вином для тих, хто його п’є.

Реббека Вілас відправила ображеного Пітера Векслера принести весь мотлох ді-джея (Піт вважає Генрі «сліпим хопером»). Скажімо так, мотлох складається з двох колонок (дуже великих), одного програвача (легкого, проте, до дідькової матері, незручного для перенесення), одного попереднього підсилювача (дуже важкого), різних дротів (що дуже попереплітались, проте це проблема самого хопера) і чотирьох коробок платівок, які вийшли з моди ще сто років тому. Піт вважає, що сліпий хопер ще в житті не бачив диска.

Останнім був костюм у чохлі на вішаку. Піт заглянув усередину й побачив, що костюм білий.

— Повісьте його он туди, будь ласка, — каже Генрі, показуючи з безпомилковою точністю на комірчину, перероблену для нього на гардеробну.

— Гаразд, — каже Піт. — Якщо не заперечуєте, я б хотів знати, що це таке?

Генрі посміхається. Він чудово знає, що Піт уже заглядав досередини, він чув звук шелестіння поліетиленового чохла і звук блискавки. Ці звуки поєднуються, лише коли хтось відтягує чохол біля горловини вішака.

— Під цим чохлом, мій друже, Симфонічний Стен, великий майстер своєї справи, він просто чекає, щоб я його примірив і втілив у життя.

— О, ха-ха-ха, — каже Піт, не розуміючи, чи це жарт, чи правда; єдине, у чому він упевнений, — це те, що ці записи важкі, так само, як і підсилювач.

Хтось усе ж таки має розповісти сліпому про диски, наступний великий крок прогресу.

— Ти запитав мене, тепер дозволь запитати мені.

— Так, будь ласка, — каже Піт.

— У притулку Макстона сьогодні після обіду була поліція, — каже сліпий хопер. — Зараз її немає, але вона була, коли я приїхав. Що сталося? Сподіваюся, не пограбування чи напад на підопічних?

Піт зупиняється як укопаний під великою картонною полуницею, тримає чохол з костюмом і дивиться на сліпого хопера з подивом, до якого Генрі, здається, може доторкнутись.

— Як ви дізнались, що тут були копи?

Генрі прикладає палець до носа і повертає голову в один бік. Він відповідає хриплим змовницьким шепотом:

— Пахло чимось блакитним.

Піт здається збентеженим, він вагається, чи йому й далі допитуватися, і вирішує, що краще не треба. Дорогою до гардеробної каже:

— Вони грають у шпигунів, проте мені здається, вони шукають іще одну дитину, що загубилася.

Погляд веселої цікавості зникає з обличчя Генрі.

— Боже правий, — каже він.

— Вони приїхали та швидко поїхали. Тут немає дітей, містере… е-е… Лайден?

— Лайден, — підтверджує Генрі.

— Дитина в такому місці виділялася б, як троянда на галявині отруйного плюща, якщо ви розумієте про що я.

Літні люди ніколи не асоціювались у Генрі з отруйним плющем, але слова містера Векслера, здається, мали сенс.

— Що змусило їх так думати?..

— Хтось знайшов щось на тротуарі, — каже Піт і показує на вікно, а тоді розуміє, що сліпий чоловік не може бачити його жест. — Хм, — подумав Піт. Він опускає руку. — Якщо дитину й викрали, то хтось, мабуть, затягнув її в машину. Тут немає ніяких викрадачів, я можу сказати напевно. — Піт сміється над самою ідеєю, що старі як світ мешканці Макстона могли б схопити дитину, котра легко могла б утекти від них, та ще й на велосипеді. Дитина сама, мабуть,