Андрій Анатолійович Кокотюха - Різник із Городоцької

себе власною зграбністю. Видерти револьвера з кишені не зміг так вправно, як то роблять поліцейські чи лиходії на кіноекрані. Заважала рукавичка, й Клим, підсвідомо розуміючи — займається зараз не тим, все одно стягнув її, кинув під ноги, по зброю поліз голою рукою.

Вийшло краще.

— Ха-ха-ха-ха!

Мороз пробіг по шкірі під одягом.

Волосся стало дибки під капелюхом. Йому не здалося — здибилося, тепер напевне знає: так буває, у книжках не брешуть. Кошовий упізнав цей сміх. Не сподівався почути його втретє після того, як побував у Кульпаркові та в покинутому будинку, де майже в нього на очах зарізали нещасного Луку.

Божевільний убивця.

Він тут, у передпокої, невидимий Климові, але напевне бачить його.

Дозволив озброїтися. Чекає.

— Чого чекаєш! — вирвалося в Кошового. — Чого чекаєш, ти! Йди сюди! Ти ж для того сюди прийшов!

Викрикував, не розуміючи, для чого: чи то підбадьорював себе, марно проганяючи страхи, чи сподівався налякати чи бодай роздратувати, спровокувати ворога. Хай би вийшов нарешті, показався на очі. Для чогось же клятий Різник заманив його сюди...

— Для чого! Чорт забирай, для чого!

Відповіддю став черговий розкат нелюдського сміху.

Мороз уже не бив шкіру — пробрався всередину, підступно стискав серце.

Витягнути озброєну руку під собою вартувало чималої вольової напруги.

— Йди! Виходь, йди!

Попереду, з боку передпокою, справді почувся рух.

Невидима постать шаснула в прочинені двері.

Хрясь!

Сильним поштовхом іззовні вони зачинилися, грюкнувши при цьому.

Страх не змусив думати про обережність. Уже не усвідомлюючи, що робить, куди біжить і чим усе це може скінчитися, Кошовий, не оминувши тіло — перестрибнувши, стрімголов кинувся за втікачем. Усе це могло бути хитрим маневром, аби виманити противника й зустріти, підловити в передпокої, Та щось підказувало — убивця справді залишив помешкання.

Сіпнув двері, вискочив у двір.

Зупинився, перевів подих. Отак і вкляк із револьвером напереваги, не знаючи, куди й за ким далі бігти.

Аж тепер сіпнулося віко, вкотре за останні дні — сильніше, ніж завжди.

Ходити Львовом отак, зі зброєю на виду, Клим собі дозволити не міг. Лишатися тут, чекаючи на поліцію, теж. Відчував себе як не Різником, то щонайменше — спільником. Той удруге намагався влаштувати таку саму пастку, хіба в попередній раз напав. Тепер, можна вважати, теж напав, тільки в інакший спосіб.

Курва твоя мама, хто ж ти такий?!

Ще раз озирнувшись через плече на місце скоєного злочину, Клим заховав револьвер глибше до кишені й подався геть.

Тікав: отак це називається.

Розділ шістнадцятий

Modus operandi

— Він дражниться! Це виклик, дуельна рукавичка! Розумієте, Шацький?

— Дуже перепрошую, пане Кошовий, але маєте визначитися. Є щось одне. Або дражниться, або — викликає на дуель.

Клима зараз дратувала не так чергова пастка, в яку його заманив Різник, як неможливість зняти напругу за чаркою горілки. Минулого разу це допомогло. Але він тоді захопився, і повторювати трюк із парубоцькою вечіркою не збирався. Двічі за короткий час вертатися додому на бровах, і це чоловік іще не почав подружнє життя... Ні, не годиться, вдруге доведеться пояснювати Басі все так, як воно є. Слово чіплятиметься за слово, і наречена дізнається про його візити до повій. Це навіть страшніше, ніж розповісти їй, як його ледь не вбив маніяк. Знаючи Басин характер, є ризик — вона скасує весілля.

Тому Кошовий обмежив себе порцією рому, попросивши додати його до кави. Шацький, котрий примчав, щойно отримавши телеграму, мудро вирішив не псувати жоден із напоїв, узявши собі окремо. Поки Клим розповідав про сьогоднішню пригоду, Йозеф устиг випити один ром і повторив.

— Логіка працює, коли йдеться про нормальну людину, — парирував Кошовий, заздрісно зиркнувши на принесену чарку. — Різника це не стосується. Йому б триматися від мене подалі, бо я йду по слідах. Він це знає невідь-звідки. Хоча,— він гмикнув, махнув рукою, — по яких, у біса, слідах. Тицяюся, мов цуценя мокрим носом.

— Пане Кошовий, не картайте себе й не посипайте голову попелом. Не лише комісар Віхура — вся львівська поліція не отримала більшого результату, ніж ми!

Климові вуха різонуло оте безпосереднє ми, але за даних обставин вирішив не зважати, залишив Шацького без докорів та зауважень, відпив захололої кави.

— Чесно кажучи, я досить високо себе ціную. Особливо останнім часом. Дякую за компліменти, проте тут давайте будемо об’єктивними. Дивіться, — він став загинати пальці, починаючи з мізинця, — Луку Різника я витягнув з тюрми. Ніби перемога — та його вбив справжній Різник. Далі, — поруч загнувся безіменний, — слід, який вів до журналіста Навроцького, теж завів у глухий кут. Потім ніби відшукалася подруга останньої на той час жертви. І знову тупик, — зігнувся середній. — Навіть гірше вам скажу: аби не вдалося знайти ту приятельку, вона б лишилася живою! Різник не мав наміру її вбивати!

— Отут сперечатимусь із вами, пане Кошовий! Як не мав, коли вбив! Можна сказати, на ваших очах!

Клим рвучко подався вперед, вигукнув, не дбаючи про те, чують їх чи ні:

— Він міг убити іншу жінку!

Шацькцй зробив великі очі, й Кошовий, замовкнувши й покрутивши головою, зрозумів — емоції вихлюпнулись, передавши куті меду. На них почали звертати увагу. Тож, приклавши руку до серця й вклонившись, що означало загальне вибачення, він пересунув стілець так, аби не говорити через стіл, а бути плечем до плеча. Коли цікаві повернулися кожен до своїх справ та розмов, Кошовий повторив, уже неголосно:

— Якщо вбивати повій — modus operandi[44] того, кого ми називаємо Різником, він не збирався зупинятися, розумієте? Найближчим часом на Городоцькій або десь іще знайшли б чергову курву з розпанаханим горлом. Але він Невідь-звідки дізнався про мої пошуки, прийшов до Пані, вбив її і покликав мене подивитися на видовище. Цей злочин, як і вбивство Луки, — вистава винятково для моїх очей. Я не можу вдарити у відповідь, бо не знаю, куди бити. Проте ми з Різником обоє розуміємо: зараз між нами — дуель. Якщо хочете, не на пістолетах, а на шаблях чи шпагах.

— Чому такі порівняння?

— Суперник коле кінчиком. Не сильно, лише позначає удари. Туше[45], знаєте, що воно таке?

— Чув. На собі, Богу дякувати, не відчував.

— До чого тут ви! — це прозвучало грубувато, Клим миттю зрозумів, вибачився: — Даруйте, Не про ваш досвід мова. Уколи — не смертельні,