Борис Акунін - Алтин-толобас

перед Соловйовим чудернацьку шеренгу із кришталевих чарок, кожну з яких було по вінця наповнено прозорою вологою.

— Не п'ю двічі з однієї чарки, — пояснив Влад. — Понт у мене такий. Типу спадок важкого дитинства. Пацаном стільки водяри по колу навхильці видудлив, що тепер зробився фанатом індивідуалізму… Ну, чого сидиш? По першій — за те, що сидимо, а не лежимо, хоча могли б.

Як було за таке не випити? Тим паче що «лежати» Фандоріну, з усього, малося ще з учорашнього дня — упасти з даху архіву й більше вже ніколи не встати.

— Не сумнівайся, ботаніку, пий, — поквапив його Соловйов. — Воно і для нервів необхідно.

Коротким, хижим кидком він вилив вміст чарки в горлянку, і Ніколасу лишалося тільки наслідувати приклад господаря.

Нічого страшного не сталося. Зовсім навпаки — тепло стало, легко дихати. А після того як магістр з'їв солоних грибків, холодцю та шматочок фуа-гра, травмовані нерви справді відтанули.

— За зустріч двох цікавих людей, що знайшли один одного, мов куля дірку, — сказав Влад. — Давай-давай, не влаштовуй затор на дорозі. Регулювати рух буду я. Ось так, і огірочок наздогін. Зараз іще по одній, закусити — і стоп. Поки Зінуля організує гаряче, я тебе влаштую на постій.

Виявилося, що тут же, за поворотом коридору, є розкішно вмебльований номер — не гірший, ніж у п'ятизірковому готелі.

— Ти не думай, — говорив Соловйов, — я не дівок сюди воджу. Бачиш, письмовий стіл, комп'ютер навернутий. Іноді ліньки додому в Жуковку пиляти. Живу тут день, буває і два. Й ти поживи. Завтра буде ясно, шукають тебе пожежники й міліція чи ні. Ти кейса тут залиш, ніхто його не візьме.

— А пожежники чому? — запитав Фандорін, зробивши вигляд, що не розчув про кейс. Після дворазового зникнення заповітної валізки не хотілося розлучатись із нею ні на хвилину.

— Забув, що ти нерадянська людина, — махнув рукою Влад. — Вельми хвацько по-нашому шквариш. Віршик був такий, у дитсадку. Коротше, шукають усі — й пожежники, й міліція — якогось відморозка. Не пам'ятаю, що він там устругнув. Напевно, підпалив щось. Та біс із ним. Хату ти бачив, дорогу запам'ятав. Тепер ходімо назад. Час познайомитися ближче.

З Ніколасом відбувалися дивні, але не позбавлені приємності події. Він сидів, підперши голову, за столом, слухав, як знизу, з ресторану, долинають звуки акордеона і гарний, хриплуватий голос співає хорошу пісню про дороги, пил, туман і холоди-тривоги. Блейзер висів на спинці стільця, душительку-краватку було переміщено з шиї магістра на шийку пляшки. Простір навколо злегка погойдувався і підпливав, але це аніскільки не засмучувало Фандоріна — нехай підпливає. Ніколас знав, що він не зовсім тверезий, а така правильна самооцінка свідчила про те, що він не настільки вже й п'яний. Секрет був простим: розважливість і завбачливість. Не пити щоразу, коли загартований Влад перехиляє чарку, а проріджувати — двічі пропустив, потім випив; двічі пропустив — випив. Щоправда, Зінок виставила перед флібустьєром уже третю шеренгу…

Познайомитися ближче сповна вдалося. Фандорін тепер знав про нового друга все: Влад Соловйов — генеральний керуючий справами холдингу «Чорна гора», до котрого входять нафтогазовий концерн «Блек маунтін», парфумерні магазини «Мон-нуар», пивний завод «Шварцберг», завод для складання комп'ютерів «Курояма» і мережа розважальних закладів «Монте-негро» (до якої, зокрема, належить і чудовий кабак «Кабакъ»).

Розкрилася в усій своїй слов'янській безмежності й душа генерального керуючого.

— Жити, Колю, треба з хрускотом, як яблуко гризеш, — говорив Влад, розмахуючи рум'яним кримським яблучком. — Щоб сік навсібіч бризкав. Інакше на біса й кисень марнувати. Ти що, думаєш, офіс на Волхонці — це межа бажань Влада Соловйова? Шишкебаб! Унд морґен ді ґанце вельт[14], зрозумів? Кінцева мета ніщо, рух — усе, втямив?

— Втямив, — кивнув Ніколас, із цікавістю спостерігаючи, як стіл злегка підіймається над підлогою й опускається назад, підіймається й опускається — просто спірітизм якийсь. — Я, Владику, зрозумів одне. Ти — цілісна натура, ти людина Відродження. І я тобі заздрю. — Магістр прикро махнув рукою. — У тебе розмах, у тебе вітер у вухах, у тебе феєрверк. Ти розумієш, що я хочу сказати?

Владик, звичайно, чудово все розумів — навіть краще, ніж сам Ніколас. Людина Відродження поклала другові руку на плече, з хрускотом з'їла яблучко й застережливо похитала пальцем:

— Ось тут, Колю, ти помиляєшся. Заздрити нікому не можна, пропаща це справа. Заздрить той, хто не своїм життям живе. Якщо ти живеш своїм життям, якщо робиш те, для чого тебе створив Бог, — він тицьнув кудись у стелю, — ти нікому заздрити не будеш. Я з тобою зараз без лажі говорю, без пацанства, по щирості. Ось ти хто, історик?

— Історик, — кивнув Ніколас і відпив із чарки.

— Так і будь істориком. Нащо тобі заздрити Владу Соловйову? Я ж, Колю, лиха людина. Розбійник. Я рано чи пізно скручу собі в'язи. З хрускотом, як і жив. А ти давай, книги пиши. Відкриття там роби. — Він невизначено погойдав у повітрі виделкою. — У вас в іс… Історичній науці бувають відкриття? Бувають? От і давай, ломи по повній, заганяй по рукоятку. Інакше який ти в біса історик?

Як це вірно! Фандорін навіть головою закивав. Цієї самої миті він прийняв рішення, що здалося йому простим і природним. Так, він нетверезий, але від цього рішення не ставало менш вірним. Адже правильність вибору усвідомлюєш не розумом, а серцем. Розум може помилитися, серце ж — ніколи.

Не можна залишати Корнеліуса, котрий безмовно простягає з темряви руку нащадкові, самотою. Треба не боятись і не відступати, як не боїться й не відступає Влад. Як Ніколасу жити далі, як почувати себе повноцінною людиною і ставитися до себе з повагою, якщо він одступиться від цієї таємниці, відмовиться від першої справжньої справи, котру подарувала йому доля?

Задихнувшись од почуттів, які переповнювали його, Фандорін тихо сказав:

— Так, Владе, у нас бувають відкриття. Іще які. Я тобі зараз таке розповім…

Він нахилився вперед, щоб розказати другові про заповіт Корнеліуса фон Дорна, про Ліберею та про боярина Матфеєва, але тут до кабінету заглянула Зіна, вона ж Зінуля й Зінок: підняла з підлоги серветку, обережно зняла із Владового плеча пірце зеленої цибулі, що невідомо як туди потрапило, й безмовно зникла.

— Владику, а вона ж у тебе закохана, — голосно прошепотів Ніколас, коли красуня вийшла. — Їй-богу. Ти бачив, як вона дивиться на тебе? О-о, річ тут не в тім, що в тебе багато грошей. Повір мені, вона до нестями захоплена тобою.

Соловйов зацікавлено озирнувся на двері.

— Хто, Зіночка? Ні, ти серйозно? Розумієш, Колю,