Борис Акунін - Алтин-толобас

в мене принцип: ніяких фіглів-міглів із персоналом, а то не робота — бардак виходить. Зіна тут адміністратором. Тямуща, я хотів її на казино кинути. Золото баба. Слухай, ти насправді гадаєш, що вона?..

Ніколас притис руку до грудей і для більшої переконливості заплющив очі.

— Сто пудів. Щаслива ти людина, Владику. І грошей у тебе без ліку, і красиві жінки тебе люблять.

— Це правда, — не сперечався генеральний керуючий «Чорної гори». — А знаєш, чому? Тому що я до них легко ставлюся — і до грошей, і до теличок. Пардон, до жінок. Тут, Колю, ціла філософія, я про це багато думав. Гроші — вони й справді живі. І їм у нас, мужиках, подобається те ж, що лялькам… Пардон, жінкам. І до баб, і до бабок треба ставитися легко, весело, але бе-ережно. Неуваги й недбалості вони не прощають, утямив? Часто говорять: містика грошей, таємниця жіночої душі. Не вір. Нема ніякої таємниці, там усе просто і зрозуміло. Ти, головне, поводься з ними, як із добрими товаришками. Не будь хамом, але й не роби з них фетиша. Ферштеест ду одер ніхт?[15] Любити їх можна, й навіть дуже можна, та не занадто діставай їх своєю любов'ю, притримуй. І вони самі до тебе потягнуться.

— Хто — гроші чи жінки? — уточнив Фандорін, який слухав із надзвичайною увагою.

— Обидва. Тобто обидві. — Соловйов замислився над граматикою, але так нічого й не придумав. — Вибач, Колю. На філософію повело. Ти мені хотів щось розповісти.

На-на-на-пам! На-на-на-пам! — запищав весільний марш удесяте, якщо не вп'ятнадцяте за вечір. Ніколаса не переставало вражати, як по-різному розмовляє Соловйов зі своїми невидимими співбесідниками: то малозрозумілим, але інтригуючим жаргоном, то з вишуканими мовними зворотами (на зразок «візьміть на себе труд» і «буду вам вельми вдячний»), то англійською, то німецькою, то взагалі якоюсь тюркською говіркою.

«Ренесансний тип, Бенвенуто Челліні», — думав Ніколас, милуючись тим, як артистично Влад вихиляє чарку й одночасно слухає телефон. Зазвичай розмова тривала не більше хвилини, але цього разу бесіда чомусь затягувалася. Соловйов нахмурився, забарабанив пальцями по столу.

— … Це точно? — сипав він короткими запитаннями —… І ім'я, і прізвище?.. А загальмувати не можна?.. Хто-хто?.. Той самий?.. Єгипетська сила! Ну, тоді все, капут. Понесе відстій по трубах… У кого на контролі?.. У самого?.. — І далі в подібному дусі.

Фандорін нетерпляче ждав. Зараз він розповість Владикові таке, що той зрозуміє: заняття історією можуть бути пригодою не менш авантюрною, ніж завзятий російський бізнес.

— Ось що, Колю, — сказав Влад, закінчивши розмову, його очі дивилися на Ніколаса серйозно й тверезо, ніби трьох шеренг чарок і згадки нема. — Справа пахне крематорієм. Мій чоловічок телефонував, із ментури. Я йому, як ми сюди приїхали, дзенькнув, звелів перевірити, чи нема геморою. Ну, щодо того, чи не засвітилися ми з тобою, чи не потрапили в розшук.

— Що, потрапили? — похолов Фандорін.

— Я — ні, а ти — потрапив. Ніхто нас там не бачив. Принаймні свідки поки що не об'явились. Але ми з тобою, Колю, облажались, як останні баклани. Не обшмонали покійничка. А в нього, суки акуратної, в записничку твоя фотокарточка, й на звороті написано: «Ніколас Фандорін», плюс назва готелю та ще якась адреса на Пироговці. Так що вибачайте, містер Фандорін, російський кордон для вас тепер на замку. — Влад зітхнув. — Ти, Колю, в розшуку, і в ломовому — за найвищим розрядом.

— Чому за найвищим? — слабким голосом запитав Ніколас. Потягся за чаркою, та відсмикнув руку — голова й так ледве слухалась, а тим часом справа набувала кепського повороту.

— Справа на контролі в міністра. Ти хоч знаєш, кого ми з тобою порішили? — нервово посміхнувся Влад. — Ні? Ну, тоді вважай сказане вище доброю новиною, бо зараз буде погана. Цей чудило з «береттою» — сам Шурик, король мокрушного замовлення. На дядю Васю з Конотопа він би не полював. Думаю, за Шурика на тебе зараз такі люди образяться, що поряд із ними МВС і карний розшук здадуться мамою й татом…

Фандорін розлючено потер долонею чоло, аби навколишній світ перестав легковажно погойдуватися.

— Я мушу здатися владі. Поясню, як усе трапилося. Це була самооборона.

— Авжеж, — кивнув Соловйов, — самооборона: три контрольні в черепок. Чи ти скажеш ментам, що це твій друг Владик його домочував?

— Ти що! — із жахом закричав Ніколас. — Я про тебе взагалі нічого не буду говорити! Скажу, що зупинив першу зустрічну машину, що номера не запам'ятав, водія не розгледів, що…

— У МУРі не бевзі сидять. Ти порозповідай їм, звідки в англійського історика знайомі на кшталт Шурика і в яких кембриджах тебе навчили суперкілера з його ж власної волини компостувати.

Фандорін похнюпив голову. Ситуація уявлялася зовсім безвихідною. Здатися міліції — значить, підвести людину, котра прийшла на допомогу в тяжку хвилину. Не здатися — перетворитись на злочинця-втікача.

— Коротше, так! — Влад стукнув кулаком по столу — дві порожні чарки перевернулись, із трьох повних розхлюпалася горілка. — Мені що Шурик, що МУРик, що міністр Куликов. Будеш припухати тут стільки, скільки треба. А як стихне, я тебе через Туреччину за фуфловою ксивою відправлю. Менти — біс із ними, вони тебе тут не знайдуть. Я тих, інших побоююся. Хто Шурика з повідка спустив. Говори, Колю, все, що знаєш, не муч. Я маю прикинути, звідки чекати накату, щоб вчасно окопатися.

Ніколас дивився на красиву людину Влада Соловйова й мовчав. Сьогодні в магістра історії був вечір мужніх рішень. Нещодавно він прийняв одне, відчайдушне за своєю сміливістю, а тепер визріло друге, ще більш безглузде.

Не буде нічого він розповідати хороброму флібустьєрові. І прихистком його не скористається. Тому що це було б страшенною підлістю. Досить того, що він утягнув у цю кепську історію Алтин. Що ж він, зовсім покидьок, губити тих, хто йому допомагає?

Повестись із Владом порядно й чесно можна було одним способом — зникнути з його життя, не наражати його на смертельну небезпеку.

— Чого ти мовчиш, пеньок ти англійський? — вибухнув Соловйов. — Думаєш, я тебе прикрити не зумію? Зумію, не дрижи. Ти не дивися, що я без охорони їжджу, не визнаю охоронців. Своє тіло біле якось я збережу сам. А якщо не збережу, дві копійки мені ціна. Та бійці в мене є, броньові. Я їх із Чорногорська імпортую, так що вони на мене, як на Господа Бога моляться… Ти чого такий білий? Занудило?

А зблід Ніколас через те, що зрозумів: не відпустить його Соловйов. З точки зору його флібустьєрської етики це було б зрадою.